Це була ніч ночей. У кожної людини така буває тільки одна, в яку стягуються, ніби в щільний, туго скручений клубок, нитки життя. Стефан Яворський, колись київський філософ та поет, а тепер митрополит рязанський та муромський, відчув це тоді, коли до нього не прийшов, як звичайно, сон. Тобто лежав навзнак із розплющеними очима, в які повільно стікала пітьма, і поволі приходив до розуміння, що сьогоднішня ніч буде особлива. Таке траплялося й раніше, може, й не раз — тоді він молився, пробуваючи у сторожкому бдінні, але тепер до того не вабило. Щось у глибині душі зворухнулося — почав на щось чекати. Чи хтось мав прийти, чи щось мало статися. Довго лежав, але не засинав, і ніхто до нього не приходив, і нічого не траплялося, але незбагненна напруга душі не покидала. Аж враз ніби щось струснулося, побачив, що шматок супротилежної стіни легко просвітився і крізь неї перейшла напіврозмита тінь. Тінь заколивалася і безмовно спинилася неподалік. І Стефан Яворський раптом згадав свого побратима ще по Києву, хоч був молодший його на сім років, — Дмитра Туптала і ту дивну клятву, яку дали, коли його, Стефана, насильно забирали в Московщину. А клятва була така: коди хто з них помре, другий, живий, де б не був, мав приїхати, і відспівати, й учинити похорон першому. І ще одне: той, котрий помре перший, мав прийти перед смертю другого й оповісти, як там, за брамою смертельної тіні. Божою волею, перший помер Дмитро Туптало. Стефан прибув тоді до Ростова, адже й того насильно викинуто до Московщини, було то в листопаді, недавно пройшли дощі й стояла навкруги непролазна багнюка; але він таки на місце дістався й пішов просто до собору, де лежало тіло побратима, й багато над ним плакав, пробувши з ним цілу ніч. А 25 листопада вранці Дмитрове тіло було взяте в Яковлевий монастир, і він, Стефан, поховав його із освяченим собором і при безлічі людей, хоча місцеві духовні й прохали його, щоб поховав Димитрія в Ростовській соборній церкві — воля покійного була лежати в Яковлевському монастирі. Перед похованням довго говорив повчання із примовою: "Святий Димитрій, святий!" — а після похорону написав "Вірші, пам'яті смерті, нікому не милої", в яких були такі слова:
Течуть часи і літа — в ока миг проходять,
І сонце похиляє, в захід йде зі сходу.
Від помсти меч утримуй у своїй правиці,
В гріхах усовіщайся і з9яви гріхи ці:
Меча того побійся, а відтак покайся,
Щоб не посік тебе він — ось чого жахайся!..
Цей спогад примигнув у Стефановому мозку чорнолетним птахом, саме тоді, коли пильно вдивлявсь у тінь, й зараз ледь-ледь просвітлену, що коливалася перед ним, як одежа у вітрі.
— Це ти, Дмитре? — хрипко спитав.
— Так, — відповів віддалений, але добре знайомий голос Дмитра Туптала. — Виконую обітницю навідати тебе.
— Чи ж прийшла моя пора? — спокійно спитав Стефан.
— Бог відає, — відповів Дмитро. — Але я прийшов, питай що хочеш, а я, що зможу, відповім. Але не дляйся, ненадовго я.
— Чи знаєш мого найтяжчого гріха? — спитав Стефан.
— Знаю, — луною відповів Дмитро, — відрікся від того, котрий обом нам був милостивим батьком і вождем нації нашої, задля Дракона Півночі, котрий обох нас полонив, а ти прокляв його милість і написав пасквільні вірші, за що й дістав високу драконівську мзду.
— Так, — шепнув Стефан. — Чи не потраплю за це в геєну пекельну?
— Господь судить, не я, — відказав Дмитро. — Але Господь милостивий — все залежить од твого покаяння. Адже й святий Петро двічі од Христа відрікався, але не прокляв його Господь, а поставив ключарем до раю, бо той добре пізнав, що таке гріх.
— А чи не значить це, що він його в рай не пустив, тільки поставив біля нього?
— Те в господнім віданні, не моїм, — відказав Дмитро. — Запитай щось легше.
— Я каявся брате, тяжко каявся і не в одну ніч безсонну, але не видимо, а в серці своєму. Бо видимо, сидівши на превисокому стільці, якого не бажав, не міг того вчинити. Та й приказка така є: "Скачи, враже, як пан каже". От я й скакав...
— Питай, Стефане, питай, не сповідайся переді мною, — сказав нетерпляче Дмитро. — Не маю сили відпускати твоїх гріхів, бо давно вже покійний. Отож запитуй, бо не маю багато часу.
— Гаразд, — мовив, скрушно зітхнувши, Стефан. —Скажи мені таке. Знаю напам'ять твого вірша з описом Божого раю. Не раз ти рай описував і в "Четьях Мінеях" своїх, і все майже однаково. Нагадаю: ростуть там чудові, широколисті дерева, з яких крапають солодкі аромати, виростають фініки із солодкими плодами, кинамони, помаранчі та інші плодоносні дерева, квіти, а довкола саду — стіни, виноградом усе обплетено із величезними Гронами. А посеред саду —найкраще дерево, дерево життя. Крім дерев — хлібні поля, ніщо там не в'яне — вічна краса. Чотири золотоносні ріки із чистими водами, скрізь і в усьому коштовне каміння. Ні холоду, ні спеки, лагідні вітри повівають, птиці чудові: крила посріблені, плечі позолочені, прегарно співають. Чи ж так воно насправді, як ти уявляв? А коли так, то для чого стільки їстівного й коштовного в раю, коли святі душі їсти не потребують, а земних прикрас тимбільше?
Дмитро Туптало якийсь час мовчав, звільна коливаючись, ніби хитав його продув.
— То був мій гріх — отой вірш, — сказав нарешті. —Бо все так і не так. А як насправді, невільно знати земним ще живим, отож не переступлю цього заказу. Але одне скажу: рай — це не казка, а царство духу.
— Оце мене й цікавить, — захвилювався Стефан Яворський. — Можу повірити і в інше: ота подоба земних благ у небі — не самі блага, а образ утіхи людині у вічності. Чи не так?
— Може, так, а може, й ні, — відказав Дмитро. — Земні пристрасті в небо не проходять, але земна краса в ньому відбита. Власне, навпаки: земна краса є відбиттям небесної. Тому то я і написав того вірша.
— В чому ж твій гріх? — спитав Стефан.
— В тому, що намагався уявити неуявлюване, і збагнути незбагненне, — мовив Дмитро.
— Тоді скажи таке, — проказав Стефан. — Коли рай — царство духу, то чи є там книги — носії його?
— Земних книг там нема, бо вони відбивають земний розум. Небесні книги неписані й не на матеріальному папері друковані, і їх там усього дві: книга Вічності і книга Життя, що їх складав Господь у вічному розумі своєму; тільки ці книги там читаються, але не очима, а первнями душі.