– Чисто тобі вушко голки, крізь нього скоріше верблюд пролізе, ніж…
Пауль обернувся і побачив зосереджене Фідлерове обличчя; його лагідні очі сяяли переможним блиском.
Сонячний промінь згас на головці індикатора. Сонце освітлювало зараз частину стіни між вікнами. Пролунав гудок, почалася обідня перерва.
– Можна тебе на хвилинку? – Пауль чекав Фідлера у дворі. Фідлер подумав: "Виходить, його таки щось гнітить. Цікаво, що може засмутити такого хлопця, як Пауль?"
Пауль мовчав. Фідлер здивувався: зблизька Пауль здавався зовсім не такий, як він собі його уявляв, особливо очі були зовсім інші. Не лукаві й не дитячі, а холодні й суворі.
– Мені потрібна твоя порада, – почав Пауль.
– Я слухаю! – сказав Фідлер.
Пауль знову завагався, але потім сказав цілком розважно й чітко:
– Йдеться про в'язнів з Вестгофена, ти ж розумієш, Фідлер, що я маю на увазі, – про втікачів, вірніше – про одного.
Промовивши ці слова, Пауль страшенно зблід, – він так само зблід, коли Георг усе йому розказав. І Фідлер аж побілів, почувши перші слова. Він навіть примружився.
Як шумно у дворі! Що це за вихор підхопив їх обох!
Фідлер спитав:
– Чого ти звернувся саме до мене?
– Цього я тобі не можу пояснити. Просто довіряю.
Фідлер опанував себе. Він почав крізь зуби ставити запитання коротко й суворо, і Редер відповідав йому так само коротко і суворо, – здавалося, вони сваряться.
Обидва були бліді й насуплені. Нарешті Фідлер легенько ляснув Пауля по плечу й сказав:
– За сорок п'ять хвилин по зміні приходь у пивницю Фінка і жди там мене. Все треба обміркувати. Зараз я тобі ще нічого не можу пообіцяти.
Це було найдивніші години в їхньому житті – друга половина зміни. Пауль кілька разів повертався до Фідлера. Чи справді він той, хто йому потрібний? У всякому разі, йому доведеться стати ним. "Чого він звернувся саме до мене, – думав Фідлер. – Невже по мені щось помітно? Ех, Фідлере, Фідлере! Ти надто довго й ретельно старався, щоб нічого не було помітно. І зараз не помітно, бо нема чого й помічати.
Але, видно, все-таки щось лишилося, – сказав він собі, – лишилося проти твоєї волі, попри всю твою обережність, і Редер відчув це.
Може, я повинен був сказати: Редере, ти помиляєшся, я тобі нічим не можу запомогти. Я вже давно відрізаний від керівництва й товаришів. Між нами вже давно немає ніяких зв'язків, хоч, може, їх не так уже й важко було б поновити. Але я не зробив цього. А тепер я відірваний від усіх і нічим не можу тобі зарадити. Але хіба зміг би я сказати отаке Редерові, коли він виявив до мене таку довіру? І як це могло статися, що я лишився сам, відрізаний від усіх? Та хіба можна було підтримувати зв'язок з товаришами після масових арештів, коли рвалася одна нитка за другою? Чи, може, я не дуже й старався підтримувати цей зв'язок?
Ні, я ще не зовсім пропаща людина, не може цього бути!
Душею я не змінився. Хіба Пауль звернувся б до мене, аби я зовсім отупів і зачерствів. І я знову знайду товаришів. Я встановлю з ними зв'язок! Та й без них я мушу йому допомогти. Не можна весь час тільки чекати, тільки вагатися.
Просто я тоді страшенно занепав духом, коли усіх заарештували. Кожен казав собі: якщо тебе схоплять, то в кращому разі протримають шість-вісім років у таборі, а то й уб'ють. І всі казали мені: "Фідлере, я не можу важити своїм життям!" І раптом я сам почав так відповідати. Мене приголомшив арешт нашого комітету. Так, саме тоді я й покинув роботу; тоді ж таки заарештували й Георга Гайслера".
VI
– Це наш останній обід приреченого до страти, – сказав Ернст. – Якби пан Мессер навесні не продав панові Прокаскі ділянку за лісочком, мені б тепер не довелося пасти його вівці на чужій землі.
– Ну, це не так уже й далеко, – озвалась Ойгені. – З вікна спальні я можу привітатися з тобою.
– Розлука є розлука, – сказав Ернст. – Хоч посидьте коло мене, поки я з'їм ці останні картопляники.
– Я не маю часу, – відповіла Ойгені. Але вона все-таки сіла боком на підвіконня. – Мені треба ще пекти й варити: завтра приїдуть наші хлопці. Максові – він у шістдесят шостому полку – вперше дали відпустку, у Гензеля зараз канікули, і Йозеф теж приїде. Певно, хоче попросити в батька грошей.
– Скажіть-но, Ойгені, а ваш хлопчик теж інколи приїздить сюди?
– Який хлопчик? – холодно перепитала Ойгені. – Ні, ні, він ніколи не буває вільний у неділю. Мій Роберт вчиться у Вісбадені на кельнера.
– Не подобається мені така професія, – промовив Ернст.
– Він хоче вийти в люди, – ніжно сказала Ойгені. – Роберт уміє поводитися з культурними людьми. Це у нього в крові.
– Але сюди він приїздить?
– Роберт? Навіщо? Старий Мессер, мабуть, нічого не мав би проти, Гензеля ніколи не буває вдома, Макс хороший хлопець, а от Йозеф… Він почне ляпати язиком, я не змовчу – буде скандал, а я цього не хочу.
– Чого ж він почне ляпати язиком? – знову починає Ернст, бо хоче затримати біля себе Ойгені, яка вже взяла його тарілки й шклянку. – Адже батько хлопця був не єврей.
– Ні, на щастя, тільки француз, – відповіла Ойгені.
Вона все-таки підвелася. – Ну, на все добре, Ернсте, свисни Неллі, я хочу з нею попрощатися. На все добре, Неллі. Ти дуже хороша собачка. Бувай здоровий, Ернсте!
Але вона все-таки знову сіла на підвіконня, щоб подивитись, як іде отара. Ернст стоїть спиною до будинку, він виставив уперед ногу і підперся рукою в бік. Вітер надимає йЬго шарф. Пильно позираючи з-під приплющених повік, наче полководець, що перегруповує свої війська, Ернст неголосно віддає короткі накази, і собачка бігає то сюди, то туди, поки отара не обертається у довгасту густу хмаринку, що губиться в ялиннику.
Яка порожня тепер лука! В Ойгені болісно стискається серце. Правда, Ернст тут ні до чого. Ті три дні, що він тут пас вівці, він тільки завдавав їй клопоту й набридав своїми теревенями. Аж ось їх усіх поглинув гайок, і череда вже, певно, виходить по той бік, і на луці буде порожньо до наступного року. Це нагадує про все те, що проходило повз тебе, а коли пішло, то забрало щось із собою, і стало до болю тихо й порожньо.
Коли Герман після обідньої перерви проходив двором, він побачив Лерша, що вигукував якісь короткі команди, і вираз його обличчя чомусь не сподобався Германові.