– Певна річ, непогано знати, чого хочеш, – сказав Герман. – Але все-таки скажи мені, цей Редер – Георгів друг, – який він?
– Низенький– відповів Франц, – здалека схожий на хлопчика. А навіщо це тобі?
– Якби Редери когось у себе переховували, вони поводилися б саме так, як ти розповів. Але вони, мабуть, нікого не переховують.
– Коли я прийшов, пані Редер була сама з дітьми, – сказав Франц, – я прислухався біля дверей перед тим, як подзвонив, і потім, коли вона замкнула двері.
Герман подумав: "Франц не повинен більше втручатися в це діло. Ці три слова "схожий на хлопчика" його мало не злякали; він їх сьогодні почув уже вдруге. Якби у мене тільки був час! Баккер буде в Майнці на початку наступного тижня! Час – це єдине, чого мені бракує! Може, й пощастило б урятувати бідолаху. Але час… час…"
– А де він працює, цей Редер?
– У Покорні. Чого ти знову заговорив про нього?
– Так, просто цікаво…
Але Франц відчув – чи йому здалося, що відчув, – ніби Герман щось приховує від нього.
Цього вечора Пауль і Лізель сиділи поруч на дивані в кухні, і він гладив її голову й повну руку так само несміливо, як у перші дні їхнього кохання; він навіть цілував її мокре від сліз обличчя. Пауль не сказав їй усієї правди: гестапо хоче арештувати Георга за якусь давню історію. За новими законами йому загрожує страшна кара. Що ж йому було робити – прогнати Георга?
– Чого він не сказав мені правди? А ще їв і пив за моїм столом!
Спочатку Лізель лаялася, кричала й тупала ногами, уся червона від люті, потім почала хлипати й голосити, але й це минуло. Вже звернуло з півночі. Лізель виплакалася і тепер лише кожні десять хвилин повторювала, так наче це було найважливіше.
– Чому ви мені не сказали правди?
Нарешті Пауль зовсім іншим, сухим тоном відповів:
– Бо я не знав, як ти до цього поставишся.
Лізель висмикнула свою руку, вона мовчала.
– Ну, а якби ми тобі все сказали, – вів Пауль далі, – і спитали в тебе, чи може він залишитися, що б ти на це відповіла – "так" чи "ні?"
Лізель запально вигукнула:
– Звичайно, я б сказала "ні"! А ти як думаєш? Він один, а нас четверо, ні, п'ятеро, навіть шестеро вкупі з тим, який має народитися. Ми навіть не сказали Георгові про шостого, бо він і так сміявся з нас. Ти мусив сказати йому: "Дорогий Георге, ти один, а нас шестеро".
– Лізель, йшлося про його життя!
– Так, але ж і про наше!
Пауль мовчав. Важкий тягар лежав у нього на серці.
Уперше він відчув себе страшенно самотнім. Ніколи вже життя не буде для нього таким, як раніше. Оця квартира – навіщо вона? Оця купа дітей – навіщо вони?
Він сказав:
– І ти ще вимагаєш, щоб тобі все розповідали! Тобі говорити правду! Ти зачинила б двері перед його носом, а я через два дні приніс би тобі газету і ти побачила б ім'я Георга Гайслера в розділі "Трибунал" під рубрикою "Вирок виконано". Невже тебе не мучило б сумління? Невже ти зачинила б перед ним двері, якби знала це наперед?
Він трохи відсунувся від дружини. Вона знову почала тихо плакати, закривши обличчя руками. Потім повідала крізь сльози:
– Зараз ти думаєш, що я погана жінка. Так, погана, погана! Такою поганою я тобі ще ніколи не здавалася. І ти б залюбки позбувся цієї поганої жінки – твоєї Лізоль! І ти думаєш зараз, що ти самотній, а на нас тобі наплювати. Тільки Георг тобі потрібний. Так, безперечно, якби я наперед знала, що з ним може трапитися… оте… "Вирок виконано"… я б його пустила… А може, і так би пустила. Хіба я знаю… Так, тепер я думаю, що все-таки пустила б його.
– От бачиш, Лізель, – сказав Пауль уже спокійніше, – тому я й не сказав тобі; ти могла згарячу вигнати його, а потім мучилася б, коли б я усе тобі роз'яснив.
– Але ж його й тепер ще можуть упіймати. 1 ти відповідатимеш за все.
– Так, – сказав Пауль, – відповідатиму я. І саме тому це мав вирішувати я, а не ти. Я тут хазяїн і глава сім'ї.
І я маю право сказати "так" там, де ти спочатку скажеш "ні", а потім "можливо"; а потім усе-таки скажеш "так", але вже буде пізно. А я вирішую одразу.
– А що ж ти завтра скажеш тітці Катаріні?
– Про це ми ще поміркуємо. А зараз звари кави такої, як учора, коли Георгові стало млосно.
– Цей Георг у нас усе перевернув догори ногами! Вночі кава!
– Якщо двірник завтра запитає, хто у нас сьогодні був, скажи – Альфред із Заксенгаузена.
– Чого це він у мене питатиме?
– Бо їх самих питає поліція, та й нас, може, теж, буде допитувати.
Лізель знову розхвилювалася.
– Нас? Поліція? Любий Паулю, ти ж знаєш, що я не вмію брехати. По мені все видно. Я навіть у дитинстві не вміла брехати. Інші брехали собі спокійнісінько, а по мені зразу було помітно.
– Як це не вмієш? – сказав Пауль. – А хіба ти сьогодні ввечері не збрехала? Якщо ти не зможеш збрехати поліції, тоді тут не лишиться каменя на камені. Мене ти більше не побачиш. Коли ж ти скажеш так, як я тебе навчу, я обіцяю тобі, що ми в неділю візьмемо контрамарки й підемо на матч "Вестенд" – "Нідеррад".
– Ти дістав контрамарки?
– Так, дістав.
Близько півночі Георг, нарешті, приліг у гаражі, але його одразу ж покликали, бо шофер, що забирав машину, був чимось незадоволений. Пані Граббер вилаяла Георга хоч тихо, але добірними словами. Як тільки він знову ліг, настав час готувати другу машину, яку відправляли в Ашаффенбург. На цей раз пані Граббер стояла біля нього, пильно стежила за ним, вичитувала за кожний незграбний рух, а також за всі старі гріхи. Цей Отто, якого він заступав, вів, либонь, брудне, розпусне життя.
Не дивно, що він прикинувся хворим і хотів уникнути суворого режиму, який тут чекав його. Георг хотів був знову лягти поспати, але йому наказали скласти інструменти й прибрати в гаражі. Наближався ранок, Георг уперше підвів очі. Жінка була вражена. Невже цьому хлопцеві байдуже, під які колеса він потрапить? Чи, може, ці колеса здаються йому легшими за ті, під які він потрапляв. Вона пішла. Потім ще раз подивилась на нього, вихилившись з вікна. Він лежав, згорнувшись калачиком, на лаві. Хазяйка подумала: "З ним, очевидно, все-таки можна порозумітися".
Георг лежав, прикрившись пальтом Беллоні, його тіло було немов налите свинцем. Він не міг заснути, але його думки текли нескінченним суцільним потоком, немов уві сні: "А що, як по мене ніхто не прийде? Може, Пауль просто покинув мене тут? Замість цього Отто?"