Коли через десять хвилин він прийшов до школи, садівник знову почав розпитувати його:
– Ну як, нічого нового?
– Про що?
– Про куртку. Тепер про неї вже передають по радіо.
– Про куртку? – злякано спитав Фріц Гельвіг, бо дівчина нічого про це не сказала.
– Востаннє його бачили в куртці, – вів далі садівник, – вона тепер, певно, вже нікуди не годиться, геть пропотіла під пахвами.
– Ах, дай мені, будь ласка, спокій! – сердито вигукнув хлопець.
Коли Франц зайшов у кухню Марнетів, щоб швиденько випити кави перед тим, як сісти на велосипед, чабан Ернст сидів біля плити й намазував собі хліб варенням.
Він сказав:
– Ти чув, Франце?
– Що?
– Про того, тутешнього, що теж замішаний…
– Хто? В чому?
– Коли ти не слухаєш радіо, – сказав Ернст, – як же ти можеш бути в курсі подій? – Він звернувся до всієї родини, що сиділа навколо великого кухонного стола за другим сніданком; вони вже кілька годин попрацювали, сортували яблука – завтра вранці у Франкфурті у критому ринку на них чекатимуть торговці. – А що ви зробите, якщо раптом знайдете цього хлопця у себе в сараї?
– Замкну сарай, – сказав зять, – поїду на велосипеді до телефонної будки і викличу поліцію.
– Нащо тобі поліція? – озвався шуряк. – Нас тут стільки, що ми й самі зможемо скрутити його і відвезти в Гехст. А ти що скажеш, Ернсте?
Чабан Ернст так густо намазував варення, що це нагадувало скоріше варення з хлібом, ніж хліб з варенням.
– Завтра мене вже тут не буде, – сказав він. – Я вже буду в Мессерів.
– Він може сховатися і в сараї Мессерів, – сказав зять.
Франц дослухався розмови, затамувавши подих.
– Звичайно, він може ховатися скрізь, – сказав Ернст, – у кожному дуплі, в кожному старому сараї. Але там, куди я загляну, його напевно не буде.
– Чому?
– Бо я краще зовсім не загляну туди, – сказав Ерпст, – не люблю я встрявати у такі справи.
Западає тиша. Усі дивляться на Ернста: великий виїдений бутерброд з варенням стирчить у нього з рота.
– Ти можеш дозволити собі таке, Ернсте, – сказала пані Марнет, – бо в тебе немає свого двору і взагалі немає ніякої власності. Коли завтра цього бідолаху все-таки спіймають і він скаже, де ночував, то за це ще можуть засадити в тюрму.
– У тюрму? – прохрипів старий Марнет. Сухий, миршавий чоловічок, хоч жінка його, живучи з ним разом на тих самих харчах, уся запливла салом.
– Потрапиш у концтабір і вже ніколи не вийдеш звідти. А що буде з твоїм добром? Так можна занапастити цілу родину.
– Мені до цього байдуже, – сказав Ернст. Своїм довжелезним, тонким язиком він старанно облизував собі губи, і діти здивовано зорили на нього. – У нас з матір'ю є трохи меблів в Оберурсулі, та ще моя ощадна книжка. Сім'ї у мене поки що немає, самі тільки вівці. У цьому я схожий на фюрера: ні дружини, ані дитини. В мене є тільки Неллі. Але у фюрера теж колись була економка, я читав, що він був навіть на її похороні.
Тут раптом втрутилась Августа:
– Одне я можу тобі сказати, Ернсте: Софі Мангольд я розтлумачила, що. ти за один. Навіщо ти дуриш її, ніби заручився з Маріхен з Боценбаха? Ти ж позаминулої неділі посватався до Еллі.
– Це сватання не має нічого спільного з моїми почуттями до Маріхен, – відповів Ернст.
– Ти просто якийсь багатоженець, – сказала Августа.
– Зовсім не багатоженець, – заперечив Ернст, – просто в мене такий характер.
– Це в нього від батька, – заявила пані Марнет. – Коли його батько загинув на війні, то разом з Ернстовою матір'ю хлипали всі його кохані.
– А ви, пані Марнет, теж плакали? – спитав Ернст.
Пані Марнет скоса глянула на свого миршавого чоловіка і відказала:
– Ну, якусь там сльозинку, може, і я пролила.
Франц слухав, затамувавши подих, ніби чекав, що думки й слова людей у кухні Марнетів самі по собі затримуються на тій події, якою було сповнене його серце. Та ба – думки й слова їхні весело розбіглися в різні боки.
Франц вивів з сарая свій велосипед. Цього разу він і не помітив, як спустився у Гехст. Він наче не чув велосипедних дзвінків і шуму на залюднених вулицях.
– Ти хіба не знав його? – спитав один з робітників у роздягальні. – Ти ж раніше жив тут.
– Щось не пригадую, – промовив Франц. – Це прізвище мені нічого не говорить.
– А ти придивися до нього як слід, – сказав інший, підсунувши йому під ніс газету.
Франц глянув на фотографії трьох утікачів. Хоч зустріч з Георгом і була для нього немов удар – бо це все-таки була зустріч і Георг з газетного оголошення був наполовину Георгом його спогадів, – але обидва незнайомих обличчя справа й зліва від Георга теж вразили його і присоромили за те, що він думає лише про одного.
– Ні, – сказав Франц, – це фото мені нічого не говорить. Боже мій, кого тільки не бачиш!
Газета Добувала в руках кількох десятків людей.
– Не знаю, – лунали голоси. – Боже, троє зразу, а може, й більше. – Як вони пройшли? – Ти ще питаєш які!
Упорали по голові лопатою. – Це ж зовсім безнадійно. – Чому? Вони ж на волі. – Але чи надовго? – Я б не хотів бути в їхній шкурі. – Диви-но, цей уже зовсім старий. – А цей ніби мені знайомий. Їх все одно, либонь, чекала смерть, нічого було втрачати.
Чийсь голос, спокійний, трохи здавлений – той, хто говорив, мабуть, нахилився до шафки чи шнурував черевики, – запитав:
– А коли буде війна, що тоді зроблять з таборами?
Від цих слів повіяло холодом на людей, що похапцем переодягалися перед початком роботи. А той самий голос тим же тоном вів далі:
– Чого тоді вимагатиме внутрішня безпека?
Хто ж це сказав? Обличчя не видно, бо чоловік саме нахилився. Але голос знайомий. Що ж він, власне, сказав?
Нічого забороненого. Запала коротка мовчанка, і коли залунав другий гудок, усі здригнулися. Коли вони швидкою ходою йшли через двір, Франц почув за своєю спиною запитання:
– А Альберт і досі сидить?
І чиюсь відповідь:
– Мабуть що так.
Біндер, старий селянин, який їздив до Левенштайна, хотів був нагримати на жінку, щоб вона вимкнула радіо.
Відколи старий повернувся з Майнца, він лежав на своєму, вкритому клейонкою, дивані, звиваючись від іще сильнішого болю, – так йому принаймні здавалося. Нараз він прислухався, аж рота роззявив. Старий забув про життя і про смерть, що змагалися в ньому. Крикнув жінці, щоб вона швидше допомогла йому надіти сюртук і черевики. Наказав заправити синів автомобіль. Чи він хотів помститися на лікареві, що так і не зміг допомогти йому, чи на тому пацієнтові, що вчора з перев'язаною рукою спокійно пішов своєю дорогою, в той час як він – це щойно передали по радіо – був теж приречений на смерть. Чи, може, старий думав такою поведінкою закріпити собі надійніше місце серед живих?