І
До слобожанських Млинків підійшли могутні ліси Полтавщини і за три верстви зупинилися.
Стоять стіною, хмуряться.
В гущавину доріжка по папороті, повз сизі кущі, до Солонського Яру.
Солонський Яр: як і село.
В селі пахтить дубовим молодняком, стоїть над яром — селом, а нижче в провалля поплентались стрункі й темні явори, і тільки за десять верстов виринають, щоб мовчазно відійти на захід, на південь.
Удень над селом сковзається клапоть перламутрових хмар, а вночі хмари зникають за проваллям, тоді Солонський Яр горить огняницями — і ліс, і село, і небо.
Тоді горить, чарує папороть.
Солонський Яр — природна фортеця.
—Солонські острожники казали:
— Є Холодний Яр, це — Солонський Яр... Атож...
А в Млинківській волості скаржилися:
— І сукині ж сини! Прохвости! Чортового батька видереш їх відтіля.
Чухали потилиці. Збирались на сходку. Міркували. Іще чухали потилиці.
— Яку тут прахтіку зробити? Га? Запетлювали, як той казав...
...Коли приходить ніч, Млинки напружено дивляться на темну стіну полтавського лісу й чекають. Але невідомо, в яку кошару забредуть солонські вовки. Тільки вранці шумить село.
Вранці дізнаються, кого обібрано "до цурки".
...Стоїть могутній дуб. на півдорозі до лісу, а до нього сіріє ранковий шлях, од вітряків— перехиляється на ділянку молодняку.
...У немите вікно волосної Ради дороги майже не видно.
Савко Гордієнко, безусий голова з гострим обличчям, подивився у вікно й підійшов до натовпу.
— Ну, що? І сьогодні обібрано кого?
— Аякже: Матвія Юхименка.
Підійшов ще один селянин і безпорадно розвів руками:
— Не інакше, як дивізію треба сюди. Притакують.
У кімнаті смердить архівним папером, а писарчуки перами риплять.
Савко вдарив себе по чолі:
— От напасть... Прийдеться воювати.
Згодились.
— Дивіться, вам видніше... А що напасть — то правда.
Але Савчин сусіда попередив:
— Ти гляди, Савко, п'ять предсідателів ухекали, то... може, й тебе отправлять на той світ. Це, брате, тобі не австріяка.
...А в село із Солонського Яру вилазили постаті й зникали за тинами. Іще чути було там про Савка:
— Така йому фортуна: плохий буде — хай головує, а зачепить — лихо буде...
Над Солонським Яром розтанув останній промінь, у лісі почало темніти. Із півночі попливла хмара, теж ішла на захід.
...Пахло дубовим молодняком.
II
"...Наказую негайно виловити банду, що в Солонському Яру. Отряда прислати не можу, бо майже всі люди в роз'їздах".
Такий папірець від повітового військового комісара.
Савко подумав: "Дійсно пора".
Зібрав міліціонерів:
— Гайда!
Міліціонери — старі партизани, дух партизанщини глибоко сидить.
Рудий міліціонер, старшина, каже:
— А що, того... можна буде в Солонівці самогону... Чуєш, Савко?
Голова не чує, задумався. Думає він, що йому робити: острожників, звичайно, на селі не застанеш, а солончани своїх не видадуть.
...Скоро в'їхали в ліс.
Коні наставили вуха й прислухаються до луни, що глухо йде в гущавину від ударів копит.
Глухі столітні ліси Полтавщини, і чогось тут журливо. Насторожились кущі, тріщать гілки. Іноді коні збочують, і тоді шелестить листя на ввесь ліс.
Рудий міліціонер поліз за кисетом, а другою рукою порівняв свого коня з Савчиним.
— Слухай, друже, може, не будемо тривожити їх, уладнаємо?
— Це кого? Солончан?
— Авжеж!
Савко сказав:
— Наказ єсть з уїзду. Ніззя.
— Ага... Ну, то інше діло.
А потім погладив корявою рукою коростяву шию свого коня.
— Слиш, Савко! Кажуть по газетах — румунський король селянам слабоду проголосив?
— А тобі що з того?
— Та як же: все таки слабода...
Савко скрушно похитав головою:
— Мало тобі слабоди!.. Під ким ти сидиш: під королем чи ні? Ну?
— Звісно, що ні.
— Отож-бо й є. Бандити ви гарні, як на вас подивишся.
Останні четверо міліціонерів пахтіли цигарками і мовчки оглядали гущавину. Сизий дим махорки хмаркою стояв над отрядом, а потім струмками розходився за вітами, за зеленню.
...Під'їжджали до Солонського Яру.
Доріжка веде прямо в село, а треба заїхати з іншого боку.
Пустили коні в гущавину, й зашумів, затріщав ліс.
Загінчани потикали обличчя в арчики, а коні легко хропли й уперто продирались до ріжі.
Сонце давно вже гримало над лісом, але тут його не було.
Туї ніколи не було сонця й завжди стояла тінь.
…Порішили: коли виїдуть на ріжу, гайда на Голохватський край (це квартал у Солонськім Яру).
Гвинтівки приготовили, але без наказу голови не стріляти.
Іще продирались, і нарешті крізь гущавину прорізалися стьожки світла.
Нарешті загін вискочив на ріжу.
...Загавкали собаки. По ярку забігали постаті.
— Стій! Куди біжиш? Стій!
Голоси запнчан метушились у зелені, і з усіх кінців одкликались луни.
Савко скрикнув:
— Стріляй у повітря!
Бухнувся випал над Солонським Яром, і раптом село стало мертве.
Під'їхали до голохватських будівель.
— Дома хазяї?
Виходили баби, перелякано дивились на загінчан, але, впізнавши млинківських хлопців, сплескували руками.
— А щоб вам ні дна, ні покришки. Як же ви налякали. А ми подумали —і справді комунія наскочила.
Савко суворо подивився і спитав:
— Де ваш предсідатель?
— Та староста ж!
— Так би ви й казали... Марфо! Ану-бо поклич голову.
Незабаром прийшов голова. До нього:
— Де твої голохвастівці? З уїзду прийшов наказ заарештувати їх.
Усміхається:
— Де ж я їх візьму... Господи! Ліси ж такі, слава тобі, Миколає угоднику, не маленькі — є де сховатися.
А потім заморгав підсліпуватим оком:
— Пожди, Савко, я, мабуть, піду дістану чогось. Як же так: гості приїхали, треба ж таки підправитись.
Савко рішуче одрізав:
— Нікоторого гвоздя! Спольняй, що требують.
Рудий міліціонер досадливе почухав потилицю:
— Слиш, Савко, а могорич і не помішав би, їй-богу!
Але млинківський голова нічого не слухав. Наказав своїм хлопцям вибирати з голохвастівських скринь шмаття, а "старості" наказав негайно подати підводу.
Зарепетували, заскиглили баби; заметушився "староста".
Зашумів Солонський Яр.
У кожній хаті розчинено скриню й повибирано з неї одіж на підводу. А від'їжджаючи, Савко пообіцяв ще й спалити все голохвас-тівське кубло, коли острожники не з'являться доброхітно в Млинки.
Скоро загін із підводою зник у лісі, і до хатів посунулись чоловічі постаті. І довго чути було грізний гомін у Солонськім Яру.