Далі співачка пояснювала: "Моя національність усім відома: я її не змінювала ніде і ніколи без огляду на користі не зміню, хоч підлесливість та видавання себе кимось іншим іноді приносить користь". Своє перебування у Варшаві вона оцінювала високо: "Варшаві я вдячна здобуттям протягом року багатого сценічного досвіду завдяки дирекції під керівництвом талановитого режисера опери п. Юзефа Ходаковського, який знає, як його високо ціную і завжди цінувати буду. Варшавську публіку вважаю за більш музикальну та художньо освічену від багатьох інших. Сумлінним виконуванням доручених мені ролей я старалася в міру своїх сил віддячитися за ласкаве прийняття".
Але й після її листа мало що змінилося, бо коло людей, яке було зацікавлене у цькуванні Соломії, вчинило справжню бурю... Як вона ще сміє відверто заявляти, що є українкою? Обуренню їхньому не було меж... Наклепи, брехню хтось котив по Варшаві вправною рукою. Проти її співу та гри не могли нічого сказати або зробити, тоді почали обмовляти особисте життя Соломії її стриманість трактують як сексуальні збочення. Акторка, а жодної інтимної історії невідомо публіці. Хіба таке можливо! Щось тут не так!..
В оборону Крушельницької виступив також відомий польшький публіцист, поет, прозаїк-драматург і режисер — Мар'ян Гавалевич. У газеті "Кур'єр варшавський" він писав: "Не маю наміру боронити панни Крушельницької, особливо тому, що вона сама оборонилася у відкритому листі до наших газет і публіки, але визнаю, що дивує мене спосіб, з яким поставилися до такого простого випадку. Нарешті, хоча б наша примадонна вважала себе "італійською актрисою", то чому ж руки ламати і волати високим голосом... Крушельницька не хоче бути польською співачкою!.. Аби цінували ми її і хвалили за те, що має добрий голос, гарну школу, ефектну гру і гарну презенцію на сцені, і якщо все було щире, то не бачу причин, щоб раптом відмовити їй всіх цих достоїнств, права на похвали та організовувати проти неї кампанію, відмовляти їй у визнанні як артистці".
Та шумовиння не вгавало у своїй злобі, що українка користується такою популярністю у Варшаві, купа вузько-
лобих реакціонерів та заздрісників була готова на все. Вони почали звичайну провокацію, викопавши на світ уже відомі вигадки — буцімто Крушельницька відмовляється грати польські опери, що їй не подобається музика Мо-нюшка і що вона бере велику платню від дирекції театру.
Соломія Крушельницька знов звертається з відкритим листом до Антоні Сигетинського.
"Шановний пане! Звернення до варшавської преси не вважаю доречним, бо для цього у мене нема ніяких прав. Але я думаю, що в приватні руки можу передати протест проти безглуздих пліток, що стали основою для написання цілих статей та злісних газетних інсинуацій. До цього часу мені здавалося, що якщо не делікатні почуття, то принаймні сам розум повинен би оберігати жінку-артистку від ординарних брехливих обвинувачень.
1. Неправда, що я начебто якось причинилася до ви-креслення окремих опер з репертуару. Деякими з них я не захоплювалася, як деякі рецензенти, але свою роль зіграла старанно, з усією сумлінністю, то справді, що ж більше можна вимагати від артиста?
2. Неправда, що я коли-небудь хоч слівце сказала проти творів Монюшка або що не хотіла співати в його операх; навпаки, я велика поклонниця його, і глибоко відчуті мною типи Гальки і графині є, мабуть, достатнім доказом цього. Близько ста разів я проспівала ці ролі більш ніж сумлінно, бо з душею, з серцем і, здається, з досить правильним зрозумінням композитора. Важко повірити, щоб сила цього факту була непереконливою. Після повернення з Петербурга мені веліли співати тільки "Гальку" і "Графиню", і я лиш звернула увагу дирекції, що така одноманітність репертуару шкідлива як для композиторів, так для театру і для артистів.
3. Неправда, що я принципово не хотіла співати в "Го-плані". Я не співала лише тоді, коли була хвора. З композитором Желенським мене зв'язують товариські стосунки, і я сама запропонувала дирекції, щоб його оперу навесні поставили знову. Я говорила, що з причин надзвичайно тяжкої і драматичної ролі Гоплани ставити цю оперу раз або найбільше два рази на тиждень. Сміливо можу сказати, що нема у світі артистки, яка відтворюючи цю роль з цілою душею, могла б виступити в ній чотири рази у тижні, як цього хоче дирекція.
4. Неправда, що я виявила неохоту співати в опері "Лівія Квінтілія" Носковського. Навпаки, я пройшла з композитором усю партію і висловила своє найщиріше захоплення: я не вмію висловлювати захоплення, коли його не відчуваю. Здається, я дала аж надто багато доказів цього. Готувалася до відтворення цієї ролі восени.
5. Неправда, що я зажадала підвишки платні. Навпаки, коли після першого сезону відновлювали контракт з пунктом, аби мала власні костюми, я і дирекція театрів домовилися, що для Варшави ціна та буде стала. Обіцянки своєї я свято дотримувалася і жодних підвищень не загадувала. Неправильну цифру мого заробітку подала одна із газет, де вона, видно, з умислом подвоєна,— понадто нонсенсом є уважати доходи брутто, в яку входить і довголітнє навчання, і видатки на костюми, аксесуари і т. д.— про це знають фахівці. Крім того, хто ж риск зможе оцінити? Тисячі пробують, а один тільки досягає якоїсь такої мети. І тоді на нього нападають, а підстава того брехня".
Та й цей лист не допоміг співачці. Під час одного із спектаклів певна частина глядачів влаштувала демонстрацію неповаги до співачки. Дирекція театру мусила викликати поліцію. Вистава була зірвана.
Через деякий час демонстрація повторилася.
Соломія Крушельницька користувалася великим авторитетом у глядача і в колах демократично настроєної інтелігенції. Свідомість, що вона має їхню підтримку, довгий час надихала Соломію в цій нерівній боротьбі, але по тих демонстраціях вона відчула себе нервово виснаженою.
Крушельницька, здавалося, втрачала рівновагу. Вона писала розпачливі листи Володимиру Охримовичу, більш стримані Фаусті Креспі і Джеммі Беллінчіоні. Вони радили їй кидати все і вертати до Італії.
Щоправда, одна з варшавських газет писала: "Інцидент" з панною Крушельницькою закрився до загального задоволення. Зусилля маленького кола, щоб з приводу інтерв'ю влаштувати проти неї демонстрації по поверненню з Петербурга, закінчилися на нічім: переміг здоровий глузд. Видатна артистка ніколи не приховувала того, що вона русинка. І ту її прив'язаність до бідної прикарпатської нації треба пошанувати. Зрештою, ніколи то не приходило в суперечність з її польськими симпатіями і вдячністю для Варшави".