Знаменитий мовознавець Бодуен де Куртене 1897 року видав брошурку, яка називалася "Одна з рис моральності", де, між іншим, писав: "...У Відні існує особливий термін, який окреслює мораль доносів в Галиції galizische Moral (галиційська моральність)... Привчання од молодших літ до брехні, облуди, до укривання з власними думками, вбивання у зародку усякої критики... В країні прокажених проказа є нормальним станом усіх мешканців".
Стефаник багато їздив тоді по селах, агітував за радикальну партію. Іван Труш писав, що та робота привела його як "політичного агітатора — діяча радикальної партії, під час виборів... до слідчого арешту, де він просидів довший час".
Одного разу Стефаник розповів Соломії, як із Бачин-ським були в якомусь селі на агітації. Стомилися за день страшенно, зупинитися не було де. Верталися на вокзал пізно увечері. Зустріли поміщика, шляхтича Войцеха Діду-шицького. Він запропонував їм під'їхати на його фіакрі. Дідушицький сів поруч із фурманом, а посли розмістилися на сидінні. Поїхали. Раптом Дідушицький повертається і говорить:
— Пане Бачинський, завтра люди скажуть, що Дідушицький купив посла Бачинського.
— Ні,— спокійно зауважив Бачинський,— вони скажуть, що Дідушицький найнявся фурманом до Бачинського...
Стефаник часом дражнив Соломію.
— Чи знаєте, панно Солохо, яка зараз модна арія опе-рова? Не знаєте. Прошу послухати.— І декламував:
Течуть річки кровавії до самої Відні, Йди, цісарю, подивися, які люди бідні, Люди бідні, люди бідні, бо пани зідрали, А що було по корові, то пани забрали. Пани беруть по корові, цісар бере діти...
Старався, аби Солошка бачила не тільки сценічний світ.
В отой краківський період чимало молодих людей закохувалося у Соломію, багато хто й освідчувався. Соломія, як завжди, трималася приязно, та й годі. Серед тих закоханих були й ті, про кого вона ніколи не дізналася.
Чеський учений Главачек через багато років по смерті Соломії Крушельницької написав історію свого заочного кохання до Соломії,— він ніколи особисто не був знайомий із співачкою. На час її краківських гастролей йому було двадцять років, і він гостював у Кракові, де познайомився з великим польським художником Матейком. "Друзі пізніше,— пригадує він,— познайомили мене ще з іншими польськими прогресивними студентами, які по-дружньому ставилися до українців. Ці студенти мені рекомендували відвідати театр, де тоді ставили оперу "Галька". Я пішов, а Гальку співала Крушельницька. її виступ був справжнім тріумфом, який підтримав і я сильними аплодисментами — руки в мене боліли. Та мене схвилював не тільки її спів, але вся її істота, і ще до того ж факт, що вона українка. В ті часи я не мав повних двадцяти літ. У стосунках із жінками я був дуже несміливий..."
Юнак затужив, побачивши Соломію. Він став шукати можливості зустрітися з нею. "Я довідався, що вона часом ходить по краківському кросі, і я там на неї чекав; розхвильований до нестями, побачив її нарешті. Я за нею ходив і зітхав, але коли вона повернулася і я мав би її зустріти і побачити зовсім зблизька, я швидко відійшов убік". Отак, не сміючи заговорити, він ходив за нею кілька днів, та близько не підходив — боявся, що почервоніє і вона посміється над молодим студентом. Знайомство не відбулося. Главачек був запрошений друзями до Закопаного й плекав надію на більш сприятливі обставини в майбутньому. "Я поїхав туди охоче, ми зробили кілька гарних прогулянок у Татри, я постійно мріяв про Соломію. І ось одного дня читали в газеті, що на другий вечір вона знов виступатиме в "Гальці". Ні краса Татр, ніщо вже не могло мене затримати в Закопаному... Я поспішив до Кракова і не міг вже думати ні про що інше, тільки про те, що знов побачу свою першу любов, про яку я ще потім довго дуже мріяв, коли повернувся до Праги..." Але зустріч не відбулася і цього разу.
Коли через сімдесят років Главачек прочитав про Кру-шельницьку знову після таких довгих років і побачив її фотографію, у нього "...виринули спогади про ...першу любов, з якою... ніколи не зустрічався і не поговорив".
Тоді ж почалася довголітня дружба Соломії Крушель-ницької і Стефаника з людиною прогресивних поглядів Вацлавом Морачевським. Ця дружба не згасала до їхньої смерті.
Морачевський був родом із Варшави. Тут він закінчив гімназію, а потім навчався на хімічному відділі політехнічного інституту в Цюріху. Восени 1894 року він приїжджає до Кракова разом із дружиною. Нею була Софія Окунев-ська — перший доктор медицини на західноукраїнських землях.
"На питання, чому Стефаник вибрав мене поміж приятелями іншими,— свідчив Морачевський,— важко відповісти. Адже ніхто не знає, на чому грунтується симпатія і антипатія. Але якщо вже треба пояснити дружбу, то слід указати, що то була взаємна пошана з дуже багатьох поглядів. Стефаник поважав мене за мої знання, за легкість похвал і за ненастанну енергію боротьби і повчання. Причини моєї пошани до Стефаника були більш слушними. Я завжди більш цінував уроджені здібності, ніж набуті, і в Стефаникові бачив ту красу, яка не досягається наукою і досвідом, а яка скоріше є чудом і ласкою долі".
У Кракові Стефаник і Соломія були частими гостями в домі Морачевських. Софію Окуневську Кобилянська описувала так: "Бачу її молодою вісімнадцятилітньою дівчиною. Якщо можна порівняти молоду дівчину з квіткою, то Софію можна порівняти з лілією. Біла бездоганна цера, з очима русалки задумчивого погляду знизу вгору, темними бровами і волоссям барви старого золота. Уста непорочно ніжні.
...Софія, повзявши раз план піти на медицину і стати лікаркою, не покидає його, хоч і які були перепони в зреалі-зуванні його".
Соломії ця жінка подобалася, незважаючи на те, як іронізував Стефаник, що мала цілком "глупого кузена". А врешті, додавав єхидно, це не її вина.
— Я колись зустріла вас у Львові з сестрою. Пам'ятаєте, я була з Теофілом...
— Пам'ятаю,— кивнула Соломія.
— Він недавно виступав у сеймі, говорив прекрасно...
— І що найголовніше,— додав іронічно Стефаник,— довго. Так довго, що сам Бадені не втримався і сказав захоплено: "До цього язика та ще б голову!"
Соломія сміялася разом з усіма. А що мала робити?