За Павліковського виросли такі прекрасні діячі польської сцени, як Камінський, Сольський, Ірена Помян, Беднажевська, Котарбінський та багато інших.
Влітку 1894 року, ще на початку своєї театральної кар'єри, Тадеуш Павліковський створив спеціальну оперну трупу з краківських і провінційних співаків. Але в подальших літніх сезонах Павліковський спроваджував до Кракова італійські оперні трупи або оперу зі Львова. На один із таких сезонів і була запрошена Соломія Крушельницька.
На ті часи у Кракові була досить численна українська колонія, яка складалася переважно зі студентів, чиновників, робітників-залізничників. Чи не першими тут з'явилися студенти-медики, оскільки медичного факультету тоді у Львівському університеті не було. Чимало українців навчалося і в Краківській школі красних мистецтв. Зустрічаючися між собою, вони незабаром організували так звану "Академічну громаду", ідейним наставником якої був Іван Франко. Місцем їх зібрань була кав'ярня Кіряка на Ринку. Там вони читали газети, журнали, обговорювали театральні вистави, які, до речі, на той час були досить різноманітними. В театрах ішли п'єси Ібсена, Гауптмана, Чехова... Виступали такі знаменитості, як Г. Моджеєвська, Е. Дузе, С. Бернар.
Краківські українці досить близько зійшлися з "Молодою Польщею", яка була спочатку звичайним літературним гуртком із талановитих молодих студентів. В. Сте-фаник, І. Труш, В. Оркан познайомилися і подружилися на все життя саме в Кракові. В. Стефаник студіює медицину, Труш учиться в художній школі, а майбутній польський письменник — ще гімназист. Через двадцять років найзнаменитішим фактом з біографії Оркана буде його знайомство напередодні першої світової війни з В. І. Леніним. Як відомо, із Кракова Ленін повернувся в Пороніно, де перебував до осені. Напередодні війни на нього надійшов донос у місцеву поліцію, яка скористалася з цього і заарештувала "небезпечного емігранта".
На захист В. І. Леніна виступила прогресивна Польща. В Закопаному ходила по руках відредагована С. Жеромським петиція до австрійського уряду, де висловлювався протест проти арешту. Оркан особисто приїхав у тій справі до новотарзького староства і вручив Казимирові Гловін-ському, повітовому комісарові в Новому Тарзі, листа, в якому стверджував, що знає Леніна "як видатного Літератора, автора численних наукових і публіцистичних творів, як ворога царизму, що змушений був залишити кордони Росії".
Отже, коли по телеграмі Соломія Крушельницька з'явилася в Кракові, вона могла розраховувати на дуже різноманітну публіку, значна частина якої була досить обізнаною з мистецтвом.
Соломія за гроші, які театр їй вислав на дорогу, обновила свої сценічні костюми, суворо дотримуючися правила, що характеристика образу починається із зовнішнього вигляду. Тим більше, що краківські театромани робили славу артистам в усій Польщі і не сподобатися їм значило б наразитися на численні прикрощі з кар^єрою.
Сподівання Соломії на гарно складений репертуар справдилися. Вже на другий день по приїзді вона мала співати в "Трубадурі", а ще через два дні у вагнерівському "Лоенгріні". Після того як їй вдалося прослухати у Відні Феліцію Литвин у ролі Ельзи, Соломія вирішила дещо змінити трактування головної героїні. Традиційно партію Ельзи довіряли драматичним або лірико-драматичним сопрано, і образу надавався вольовий, енергійний характер. Соломіїна характеристика Ельзи наближалася радше до образу, в майбутньому створеного великою російською співачкою Неждановою: Ельза є людиною, що живе в світі ідеальних уявлень, а жорстокість і несправедливість реального світу їй просто не зрозумілі.
Хоча опера була написана в сорокових роках, для Соломії вона була надзвичайно сучасною, насамперед проблемами добра і зла.
Майбутнє доведе, що Крушельницька, так інтерпретуючи образ Ельзи, мала рацію. Особливо це підтвердиться, коли партію Лоенгріна виконає такий визначний співак, як Леонід Собінов. Його так само не задовольняло традиційне трактування образу Лоенгріна, він не погоджувався з начебто войовничим його характером. "Це був дуже юний рицар,— напише він в 1905 році,— який набув всеосяжного знання, сильний духом, але йому бракувало віри. Він прийшов на землю, щоб знайти цю віру. Від коханої жінки він вимагає перш за все віри. Трагедія і полягає в тому, що віра і знання несумісні".
Соломіїна Ельза не витримувала іспиту на беззастережну віру, підозрою відплатила Лоенгрінові за добро... І вирішувала Соломія цг питання не тільки для героїні. Чи то неминуче — за добро платити як за якийсь товар? Хіба не так було з Лоенгріном? Хіба не так було з нею?
Театр заповнився вщерть. Соломія стояла біля куліс, зосереджена, холодна...
"Чи здатна така холодна натура створити мрійливу, лагідну Ельзу?"— думалося заповзятим "закулісним" театралам.
А Соломія й справді з реального життя довкола себе, здається, нічого не чула і не бачила. Прислухаючися до оркестрового вступу, де прозоро вели свою партію скрипки, вона линула у дивне царство Грааля, Країни мрій, які ніколи не здійснюються. Це було для неї зараз єдиною реальністю, і на сцену вона пішла легко, ніби нарешті тут мала збутися її власна мрія.
Зал завмер, не чулося звичайних порухів, шелесту. Бо на сцені стояла справжня Ельза, напевно така, яку бачив у своїй уяві Вагнер. Перші слова її оповіді "Пам'ятаю, як молилася, тяжко журячись душею" викликали легке тремтіння. Драматичне напруження на сцені зростало, а в залі спадала холодна напруга і загорявся вогонь співпереживання...
Опера наповнилася чистотою і вірою, вона розтопила кригу зверхності в краківського глядача. Що робили по виставі студенти, в тому числі і з української колонії, важко було собі уявити! Квіти, оплески, виклики... Чим скромніше вклонялася Соломія, тим більше шаленів зал.
За годину, коли вона із сестрою вийшла з театру, майже половина глядачів чекала на неї перед входом. Почулися вигуки "браво", "браво", а потім студенти випрягли з коляски коней і потягли її сонними краківськими вулицями. Перелякані обивателі часом відчиняли кватирки і питали одне одного:
— Проше пана, цо єст?