Франко хотів сказати Соломії, що в дискусії, якщо людина вже потяглася за її плином, слід остерігатися таких різких і грубих висновків, бо вже, власне, нема про що дискутувати... Вона своєю запальністю поставила крапку на самому предметі розмови, але Павлик покірним, примирливим тоном сказав:
— А ви не беріть це за зле такому варварові, як я, може, ще колись цивілізуюся... Я колись говорив і тепер говорю, що трохи починаю прихилятися до Лисенка...
Гамір, який давно зчинили Франкові й Осипині діти в сусідній кімнаті, раптом увірвався до співбесідників і втопив у собі балачку. За дітьми вбігла розгублена Ольга, безпомічно розводячи руками і винувато глипнувши в бік Франка.
— Пробачте, але цьому гармидерові не можна дати ради!
— Жаль! — Суворо сказала Соломія, не намагаючись допомогти розгубленій Франковій.
Павлик тоскно переводив очі з одного співбесідника на іншого, але не розумів причин провалу його так блискуче задуманого плану.
— А ви загляньте, як буде час, у Білу. Мої батьки будуть раді вам. От пан Франко колись був у моїх батьків!
— То виняток, а взагалі я не маю друзів серед попів... Особливо серед наших.— І Франко раптом засміявся голосно і щасливо.— Я навіть дітей своїх вихрестив на православних, щоб грекокатолики не чіплялися до них!
— Та і я чужий попівству, за винятком вашої сім'ї.— Павлик зручніше вмостився у кріслі. Соломія всміхнулася, але промовчала.
— Та ви не дивуйтеся,— вів далі Павлик, не помітивши, що Соломію ображають ці розмови: хто-хто, але Франко міг захистити її батька... Франко не встрявав у розмову. Що це значило? Він не поважає її батька, не вважає винятком?.. Але ж він знає, що батько в загоні, що на нього вказують пальцями і не дають можливості навіть сім'ю прогодувати, і все через нього, Франка:— Я сливу в Галичині антихристом,—продовжував Павлик,— ще з мого виступу у 1876 році жоден піп мене на поріг не пустить... Ви цьому не дивуйтеся, ми ж вороги... Я маю церковщину "за власть тьми над умами селян", їхні побори крайнє високі і незаслужені.
Павлик раптом, відірвавшися од своїх роздумів уголос, глянув на Соломію, побачив її зовсім нещасне, беззахисне обличчя і сказав:
— Звичайно, є попи-просвітителі...— і рішуче додав: — Але таких дуже мало. Я взагалі переконаний, що попи повинні заробляти собі на хліб трудом, а не проповідями. Бо їхнє життя — то моральне зло... Є, може, такі, що це розуміють, а все-таки своє роблять, бо економічний примус — то справжній бог у їхньому житті. Жінка, діти... Я це дуже добре розумію, але не згодний із цим і думаю, що кращі люди з попівства повинні виходити на нову дорогу і жити з того, що приносить людям реальну користь...
Вони розійшлися незадоволені зустріччю, і Павлик вельми переживав ту невдачу. Соломія розуміла це і намагалася заспокоїти його сумління, шукаючи причин невдалого візиту Франка.
"Щоправда, Ваш останній побут у Львові був трохи нудний для Вас, як мені здалося, а мене страшно змучив той візит сестри з дітьми. Я дуже люблю гості, та ще й рідні, але як довго приходиться сидіти в такій тісній хаті і при моїй роботі, для якої треба спокою, слухати крики день і ніч, то так роздражнюся, що і мислити забуваю... А врешті, треба до всього привикати, Вас тим більше мусіло дратувати це, бо Ви ніколи такої компанії не маєте".
Павлик більш відвертий і більш роздратований.
Він розуміє, що до Франка, напевно, дійшли різні чутки з театру, а крім того, ні для кого не було секретом, що він був певний час у приятельських стосунках із Мишугою. Можливо, співак передав поетові свою неприязнь, можливо, Менкес — основний критик Соломії в "Кур'єрі львівськім" — сформував думку Франка.
"Мені дуже прикро, що і йому вспіли менкеси закрутити голову щодо Вас і він досі до Вас не приходив, незважаючи на мою просьбу і свою обіцянку. Але я це перероблю сам, а Ви собі не робіть нічого — воно переломиться. А щоб його завстидати, то візьміть колись у неділю, по обіді, та й "складіть йому візит" — вулиця Глибока, № 7, перший поверх. Про закулісні інтриги краще не говоріть (про це я переконаю його іншим способом), а краще запросіть на "Аїду" — нехай переконається у Вашому голосі. Крім того, не беріть йому все за зле — він надто занятий, та ще й дома немає гаразду..."
На той час у театрі не було нічого нового, а так, як казала Соломія: "Вороги ворогами, а правда правдою". І власне правда почала перемагати. Перш за все припинилася газетна вакханалія. Не знати, чи то Франко веет таки зважився ужити якихось заходів, чи то сам Павлик постарався. Соломія думає, що це Павлик, бо писала йому: "Якось вже Менкес налякався Вас та не налягає на мене в "Кур'єрі львовскім".
Поволі-поволі виходила Соломія з того страшного нервового напруження. Хоча вона не дає собі пільг ні на хвилинку: "Працюю так... що аж в горлі сохне, а зате дивіться — які рецензії по вчорашній "Африканці".
Обставини починали працювати на співачку, бо вона стоїть на принципових засадах: "Хай там громи б'ють на мене, я беруся за роботу, бо лише нею всій біді зроблю кінець!" Зерно, яким вона засіяла свій грунт, дало прекрасну прорість, на вистави з її участю приходить все більше людей. Газети друкують позитивні рецензії.
"Поволі я якось вийшла з тих інтриг позакулісних, тож і свободніше віддихаю і писати буду до вас частіше",— читаємо в її листі до Павлика.
Незабаром у театрі з'являється дуже впливова людина в театральному світі — Шуберт. Прослухавши Соломію у вердівському "Трубадурі" і збагнувши в постаті молодої артистки майбутню силу, він висловив свою думку дирекції. Директор перепросив Соломію Крушельницьку. Про цей факт вона сповіщає Павликові. "В театрі дуже багато поправилося в мою користь через Шуберта. Він був на "Трубадурі" і так висказався про мене, що, мовляв, аж наші директори отямилися, що мене треба пошанувати як силу артистичну".
Павлик по-справжньому радий за свою ученицю, але ставить роздратовані запитання, на які сам і відповідає: "Власне, читаю в "Кур'єрі львовскім" хвалу прекрасній Штрассерн... Взагалі Вам би добре дублювати ролі Штрассерн — то аж тоді і рецензенти побачили б контраст. А що тепер люди бачать у Штрассерн — не розумію: ані краси, ані співу..."