— Бетховен!..— захоплено прошепотів батько. І люди навкруг стояли завмерлі і стривожені водночас. Жінки витирали безпричинні сльози, і гіркота тривка кривила їм уста.
Коли музикант скінчив, люди заговорили, захвилювалися... Хто кланявся, дякував, хто вкладав на воза скромні дари: купку яєць, склянку сметани, пляшку молока... А люди все прибували, понабігало дітей, за ними старі... А як слухала Солюня! Зелені очі-озера дивилися на цей чудовий райський світ, в якому було стільки музики. Вона раптом помітила, що звуки, які лунали, ніби робили значимим і прекрасним усе, що її оточувало. Змінюючи світ, вони надавали йому гармонійності, яку вона відчувала і якої насправді цей світ не мав... Дитинство цього не знає, і, може, тому воно таке близьке музиці.
По концерті батько заговорив із музикантом:
— А звідки ви, пане? І чому в такий спосіб?..
— Немає іншого, панотче,— чомусь засміявся музикант, іронічно поглядаючи на Крушельницького.
Солошці не сподобалася та іронія.
— А мене тато так само учить грати,— стала вона в обороні.
— Вас, паняночко, не диво, а я ось для кого граю.— І показав на дітвору.— Музика — дарунок богів, чи не так, панотче, але бог уміє дуже неласкаво розпоряджатися своїми дарами — одному все, а іншим нічого, еге ж, панотче?
Як сміє цей музикант, хоча він і справді гарно грає, кривдити її тата? І чому татуньо мовчать? Усе в хвилечку пронеслося в Солощиній голівці, але відповіді не дістала, бо тут звідкись узялися сільські підпанки з шляхетськими синами. Побачили фортепіано на возі, сміються, аж за черева хапаються... А люди поволі втрачали урочистість... Молодші з гурту слухачів, у яких було досить особистих рахунків, щоб тільки дочекатися нагоди, почали засукувати рукави. Ось-ось мала грянути буря...
Крушельницький побілів від гніву. І тут раптом Влодко, сільський приятель Солошки, врятував ситуацію. Підхопивши тверду грудку з-під ніг, пожбурив її в котрогось із паничів. "Інтелігенція", забувши про гонор, погналася за дітлахами.
...Батько й дочка простують полем. Перед ними широкі подільські лани, багряними маками окроплені, синьо-теплим небом від разючого всесвіту обведені. Гарно тут їм: і дочці, і батькові. Ідуть потихеньку, виспівують: "Чи ти бачив, чи не бачив, як ся збіжжє сіє..."
Аж раптом вмовкає Солошка.
— Татунцю, нащо той пан возить фортепіано на возі? Батько мовчить, а потім зітхає:
— Хоче грати для людей.
— Але ж інструмент псується?!!
— Це байдуже... Музика возвеличує людські душі. Вона зароджує в них прагнення... От що ти відчуваєш, як тобі добре грається?
— Я? — зупиняється Солошка і ніби заглядає в себе.— Я відчуваю різне.
— Дуже добре, а ти, донечко, постарайся... намалюй мені словами, що ти відчуваєш.
Дитя зосереджено мовчить, а потім каже:
— Часом я чую ніби пошум пшеничного лану і пташку... як ото тепер, чуєш? А часом, особливо коли граю Моцарта, то так, ніби живе срібло розливається...
Крушельницький залюблено дивиться на дитину. А Солошка ще не задовольнилася розмовою з батьком, вона любить завершеність в усьому. Незабаром вона дізнається про недосяжність її, але й потім, коли зрозуміє все, збереже свій вічний потяг до неї.
— А фортепіану на возі, певне, незручно?
— І це байдуже. Людина має талант і хоче його віддати людям.
— Чи то так необхідно?— розмірковує дівчинка.— Чом ти не музикант?
— Я хотів утішати людей.
— Чи вони потребують утіхи?
— Ні, але я того не знав... Бачиш, дитино, якщо іде чоловік по дорозі і їсть хліб, а хтось його доганяє і забирає той кавалок, то тому, в кого забрали, не треба стати посеред дороги і плакати, а мені, йдучому позаду, не треба його втішати... Треба разом наздогнати кривдника й забрати той хліб...
— Правда,— каже Солошка і замовкає. Ненадовго.
— Тату, чого це кожному народу, ти говорив, бог дав свою землю, а нам разом із шляхтою?
— То не бог дав, то люди самі зробили... От слухай. Колись, давним-давно, була собі древньоруська держава і головним містом був у ній Київ. Ця держава складалася з декількох князівств, і одним із найбагатших було наше.— Батько зупинився і обвів навкруги себе руками.— Називалося воно Галицьким, і сидів у ньому князем Данило Галицький, потім його син, а потім син його сина.
Сусідами Галичини були польські феодали, яким уже давно смакувала наша земля... І, вибравши зручний момент, Казимир III захопив Галичину і уярмив її народ... Солошка зупинилася і, прижмуривши очі, суворо запитала:
— То це ми з тобою в ярмі? Тому шляхтичі бешкетують?
— О господи!— перебив батько.— Мовчи, а то перестану розказувати...
І знов широке поле перед ними, високе небо угорі, і сонце, що кидає криваве полум'я на землю і розбивається на тисячі скалок у теплій річці. І серед усього безмежжя йде польовою дорогою сивий чоловік у чорному і його зеленоока дитина.
Хата Крушельницьких була типова старосвітська плеба-нія, або, як тоді казали, резиденція. Вона стояла лицем до вулиці, і між брамою та хатою був великий квітник, далі дві високі смерічки, нарешті ґанок, увитий диким виноградом. Це парадний вхід. З другого боку будинку, там, де розпочиналися городи, були двері до кухні.
Кімнати всередині невисокі й прості. Велика зала, в ній — круглий стіл, шість м'яких фотелів, дві квітчасті канапки, на яких діти дуже любили сидіти довгими зимовими вечорами. Під вікнами східці з квітами: мирти, фуксії, пеларгонії, окремо стояла велика пальма. В кутку — комод, на ньому нафтова лампа з матовим склом. Над столом — друга лампа, котру можна було підтягати вище або опускати нижче. В стелі за фантазією батька зробили дірку на той випадок, коли гості густо накурять.
Тут, у цій найбільшій кімнаті, стояло фортепіано. Усі діти любили грати... Але найчастіше, щоденно, тішилася грою Солошка. І це була добровільна, внутрішньо спонукана необхідність. Інші діти воліли допомагати в хазяйстві, ніж сидіти над нотами. А Солошка тільки вскочила у кімнату, раз — і вже сидить на своєму дзиґликові біля фортепіано. Ніщо не могло її відволікти, примусити зайнятися чимось іншим.
Ось у м'якому фотелі сидить Оленка і вчить загаданого татком вірша.
— Солошко,— благає сестра,— ти мені заважаєш! Солошка квапливо зупиняється й водить пучками по