Вночі була остання зупинка перед Міланом — таємнича і знаменита Верона. Чи можна було втриматися? Залишитися біля вікна? Звичайно ні, і Соломія, накинувши на плечі величезну карпатську хустку, вийшла з вагона.
Крім залізничників, на пероні не було жодної живої душі. По-нічному свіже повітря здавалося густим від пахощів якихось квітів. Десь далеко, за кам'яницею вокзалу, вгадувалися контури міста. Соломія вірила легендам, і тому її чуття і думки полинули туди, в сад біля францисканського костьолу, що колись був цвинтарем. Там, у великій ніші з подвійними колонами, стояв старий рожевий саркофаг із пощербленого мармуру. З ним, ще задовго до Шекспіра, незнано чому пов'язалася легенда про прекрасну Джульетту Капулетті. Пристрасне бажання побувати там вибухнуло в Соломії з такою силою, що вона наче наяву почула чітку і виразно проспівану фразу Ріголетто: "В Верону ти рушай, я завтра буду там!" Соломія здригнулася, відчувши легкий холодок, що пробіг їй по руках, піднялася у вагон.
Прямо з вокзалу Соломія з батьком поїхали до Джемми Беллінчіоні. На них там уже чекали, і зустріч була тепла і зворушлива, аж батько Соломії заспокоївся. Йому так важко було обтяжувати чужу родину своїм клопотом. Джемма, з некрасивим і дуже худим обличчям, мала в собі стільки людської доброзичливості і щирості, що виглядала для наших мандрівників прекраснішою, ніж грецькі богині. Родина Беллінчіоні виділила Соломії кімнату. Тут вона мала мешкати на період свого навчання.
Наступного дня, по обіді, Джемма і Соломія зібралися йти до Фаусти Креспі. По дорозі Джемма розповідала про свою артистичну кар'єру, не лякаючи, але й нічого не приховуючи від подруги.
— Життя співачки, дорога Mea, дуже коротке, а якщо врахувати, що майже половина його йде на науку і на ствердження як артистки, то залишається років десять світлої зрілої праці...
Соломія мовчки слухала, жадібно вдивляючись в усе навкруги. Уважно розглядала мармурові плити, якими були вимощені деякі вулиці Мілана, глибоко дихала м'яким південним повітрям.
— Оперний співак — це вічний каторжник... Жорстока дисципліна, самообмеження, напружені заняття. А потім? Потім постійні хвилювання і постійний страх перед виставами, який врешті-решт підточить твої сили... А чого варті постійні гастролі за кордоном... До того ж ніяких сімейних радощів...
Біля пам'ятника Леонардо да Вінчі грав військовий оркестр. Музикантів було чоловік із п'ятдесят у парадній одежі карабінерів, вони грали розкішно. Соломії привиділося раптом обличчя піаніста і фортепіано на возі... Виконувалася увертюра до вагнерівського "Тангейзера".
Фауста Креспі, немолода чорноока жінка, зустріла Соломію з Джеммою дуже привітно, одразу ж призначила перший день занять. Щоправда вона попередила Соломію, що співати та почне тільки після кількох вступних занять. Що ж до розучування арій, то не раніше як через півроку.
Вона пригостила їх кавою, поводилася мило. За кавою розпитувала Соломію про родину, про заняття у Львівській консерваторії. Радила одразу ж почати брати уроки драматичної гри і запитала Джемму, хто був її вчителем цього предмета. Джемма спочатку загадково посміхнулася і по паузі відповіла:
— Мені пощастило, я вчилася в Елеонори Дузе! Соломія захоплено дивилася на подругу, вона добре
знала це ім'я, як і те, що знаменита італійка перемогла Сару Бернар.
— Якщо Елеонора зараз у Мілані, я пораджуся з нею про вчителя для вас, Mea.
Повертаючися додому, зайшли в трапезну церкви Санта Марія делла Грація, і там Соломія вперше побачила знамениту фреску Леонардо да Вінчі —"Таємна вечеря". Одинокий Христос сидить у центрі далеко від ворогів і друзів, безпомічно і приречено розкинувши руки з напів-розкритими долонями. "Один із вас зрадить мене!"— ось що він говорить своїм учням.
— Джеммо,— раптом озвалася Соломія,— а якби Іуда не продав свого вчителя, а просто відмовився від його вчення,— чи то так само було б зрадою?
— Не розумію!— здивовано глянула на неї Джемма.— Як ти сказала?
— Вибач, то дурниця,— поволі відповіла Соломія, добираючи італійські слова. Мову вона почала вивчати ще у Львові.
Вони знову проходили біля пам'ятника Леонардо да Вінчі, але оркестру вже не було, і скромний монумент виднівся у всій величній простоті. На строгому постаменті стояв уже старий чоловік, вдивлявся перед собою й, здавалося, все бачив...
На першому занятті у Фаусти Креспі Соломія вже не зустріла люб'язного обличчя чи запрошень на каву. Перед нею стояла поважна, зосереджена особа, яка мовчки показала їй на двері потрібної кімнати. Одразу ж попередила нову ученицю, що бельканто потребує повної віддачі, настирливості, уміння мислити і безконечної праці протягом усього життя.
— Ви повинні забути все, чого вас навчили інші вчителі, і довіритися мені. Спочатку ми навчимося дихати. Щоб дихання відчувати як опору голосу, бо тільки воно надає голосові притаманний йому тембр, політність, а головне, невтомність. Прошу запам'ятати: тільки невтомність голосу є однією з найголовніших професійних якостей і скарбом оперного співака.
Саме в диханні крилася таємниця майстерності кастратів у давнину. Вони мали жіночу теситуру діапазону голосу при чоловічій силі дихання. Це надавало їм можливість виконувати репертуар незвичайної технічної складності. Знаменитий Феррі протягом двооктавної хроматичної гами на кожній ноті робив ще й трель — і все це на одному подиху. А були й такі спеціалісти, які ще встигали під час видиху, співаючи, випивати склянку вина... Ото було дихання!
— Прошу запам'ятати, найважливіше у процесі роботи над голосом — це відчувати роботу голосниць під час звуку. Ви почнете з вокалізів, спочатку простих, а потім хроматичних. Спочатку в одну, а потім у дві октави, арпеджіо в стилі легато і стаккато, тріолі і нарешті особливі каденції для зміцнення дихання.
Ми будемо звертати найретельнішу увагу на поставу, гримаси, стійкість голосу, щоб він не тремтів і не хитався. Паралельно вчитимемося мистецтва філіровки — починати звук із піаніссімо непомітно, прошу запам'ятати, непомітно переходити до фортіссімо і вертатися знов на тому ж диханні до піаніссімо. Будемо вчитися ковзання, тобто зв'язування звуків, глісандо — тягнути соковито голос із верхньої ноти на нижню.