Один із таких вечорів описала Сібілла Алерамо: "Соломія Крушельницька співала. Було це в її невеликому будинку на березі моря в місті Віареджо. Вечоріло. В кімнаті нас було дві чи три жінки.
Крушельницька була в білому... Обличчя спокійне і задумливе. У кожному її слові й русі відчувалася глибока внутрішня гармонія. Але коли сідала за фортепіано й починала наспівувати під власний акомпанемент, то здавалося, що з неї спадала маска. Вона вся спалахувала, робилася якоюсь незвичайною — живою музикою. Особливо запам'яталися напружений погляд і уста, що нагадували трохи Дузе. Обличчя було схвильоване і чисте. Здавалося, що вона поринає в море звуків і випливає звідти вся просякнута музикою. Таке враження у мене було тоді особливо сильне, коли вона співала українські пісні, пісні свого рідного краю. Ці пісні були короткі, але Крушельницька співала їх радісним поривом, уся переповнена щастям, мовби розкидала квіти у проміннях ранкового сонця, і вже не мало значення, що ми не розуміли слів. З виразу обличчя, з усмішки артистки можна було прочитати, що то слова якогось сп'яніння, здорового і сильного. І зв'язувалися слова тих пісень простим і гордим ритмом".
Дім, який влаштувала Соломія, вельми годився для таких елегійних вечорів. У партері розмістилися вітальня, кабінет і бібліотека, кухня і гардероб, величиною з кімнату, де зберігалися театральні костюми Соломії. їдальня мала вихід у маленький, типовий для італійців родинний садочок. Там було багато квітів, стояв мармуровий столик, за яким улітку вечеряли.
На другому поверсі — велика кімната з фортепіано і нотною бібліотекою. На стінах картини і портрети Соломії Крушельницької пензля флорентійського художника Ман-фредіні і віареджійського — Лоренцо Віані. Дуже багато фотографій співачки в ролях, а також фотографії Пуччіні, Тосканіні, Масканьї, поета Кардуччі, Дузе, Алерамо... уславлених співаків — із дарчими написами співачці. На фотографії Чекардо Рокатальяні, якого Соломія в ті далекі часи вважала одним із найпорядніших людей, напис: "Донні Соломії Крушельницькій — співучій душі, серед пустелі цього світу".
Цікавий лист містився в рамці під склом, написаний в "Кафе дель Казіно" двома різними почерками на знак примирення Пуччіні і Масканьї після їхньої суперечки. Один рядок написаний Пуччіні, наступний — Масканьї:
"Дорогий Річчіоні, ми на тебе чекали".
"І зовсім надаремно".
"Зараз їдемо в Toppe дель Лаго"...
На третьому поверсі — спальні і лазничка.
Розпорядок дня в домі був чіткий, як згадує про те племінниця Крушельницької, Одарка Карлівна Бандрівська, яка побувала на гостині в тітки у двадцятих роках.
"У тітки Соломії часто паморочилася голова, і тому вона мусила точно дотримуватися приписаного лікарем режиму. Кожного ранку перед сніданком вона ходила — або вздовж морського побережжя піщаним пляжем кілька кілометрів туди й назад, або в недалекий ліс зелених піній.
Рівно о дев'ятій ранку всі сідали снідати. Сніданок складався з білої кави... та білого пшеничного хліба з маслом або з медом.
О тринадцятій годині ми обідали. Обід італійців подібний до нашого, тільки замість борщу або супу на перше було різотто, макарони або кукурудзяна каша. На друге — м'ясо або риба, багато ярини і обов'язково салат з оливою, а на третє — солодке і фрукти. До обіду подавали також червоне кисле вино свого виробу.
Вечеряли ми звичайно о 18-й годині. На вечерю подавали суп, щось із м'яса або морської риби, фрукти і плавлений сир. Всі страви їли, як це роблять італійці, з білим пшеничним хлібом...
Потім виходили на вулицю. Господарі зустрічали знайомих, усаджували їх у фотелі прямо під хатою, і починалася розмова про новини дня.
Ми ходили по місту, вступали до магазинів, робили дрібні закупівлі на наступний день і, звичайно ж, заходили на мол, де причалюють кораблі і рибальські човни. У Віареджо жило тоді багато рибалок, які рано на човнах з вітрилами виходили в море, а увечері поверталися з уловом. І тітка любила спостерігати барвисту армаду парусів, що майоріли в морі".
У ті роки Соломія часто гостювала в затишній віллі Пуччіні на березі чудового озера. Маестро був затятим мисливцем. З полювання він часом заходив до родини Річчіоні і говорив:
— А зараз, мої милі, моя незрівнянна Соломіє, ми поїдемо до мене і мій син почастує нас спагетті.
Пуччіні обов'язково проголошував тост за Соломію, який починав так:
— Я дуже радий, що зараз із нами героїня моїх опер велика Соломія, велика серед великих.
Але найбільше щастя приносили їй вечори, на які приїздила Елеонора Дузе. Актриса переживала тоді важкі часи духовної кризи, спричиненої єдиною її любов'ю до італійського письменника декадентського реакційного напряму Д'Аннунціо. Взаємне кохання між нею і письменником через три роки закінчилося пасквільним романом її обранця. В ньому Д'Аннунціо досить вільно трактував їхні стосунки, а саму артистку називав "геніальною психопаткою".
Як завжди буває в таких випадках, особиста драма стала тільки приводом, а не причиною до того, що Елеонора Дузе покинула сцену. Вона оселилася у Флоренції, де колись для неї поставив спектакль Гордон Крег і на чому скінчилася їх так багато заповідаюча дружба. Та тільки дихне весною — Елеонора збиралася в дорогу — на все літо, до пізньої осені у Віареджо.
Вона була частою гостею у домі Соломії, бо понад усе любила музику і тих, хто на ній знався.
Коли збиралися запрошені, Соломія і Елеонора любили сидіти в глибоких кріслах тихо, не вникаючи в розмову, доки їх ніхто нічого не питав, а потім з потаємним задоволенням слідкували за відповідями одна одної. О! Вони були дуже мудрі, ці дві жінки зі світовою славою.
Ось один із гостей підкочується до Елеонори:
— Чому ви так давно не граєте, синьйоро?
— Тому що я втомилася від дурних ролей.
— Чи правда, що ви добре знали Шаляпіна, синьйоро Соломіє?
— Пам'ятаю,— починає Крушельницька,— відомий усім випадок. Це було в Буенос-Айресі, де ми грали разом і жили в одному готелі. Одного дня, вернувшись після спектаклю до свого номеру, ми з чоловіком переодягались, коли раптом вчули неприємний запах горілого і перелякані вигуки. Відчинивши двері в коридор, ми побачили клуби чорного диму. Звідусіль лунали крики: "Пожежа!"