Тепер станція майже безлюдна. Відтоді, як у нижніх складах замкнули роботів — з невідомої мені досі причини, — у коридорах не зустрінеш ні душі, мов на кораблі, що дрейфує без команди, яка загинула за таємничих обставин.
Коли я поставив на полицю десятий том монографії Гізе, мені здалося, що під моїми ногами затремтіла сталь, укрита шаром пористого пінопласту. Я заціпенів, але тремтіння більше не повторилося. Бібліотека була ретельно ізольована від усього корпусу станції, і вібрація могла виникнути тільки з однієї причини: з ракетодрому стартувала якась ракета. Ця думка повернула мене до дійсності. Я ще не вирішив остаточно, чи полечу, як мені радив Сарторіус. Якщо я поводитимусь так, ніби цілком схвалюю його плани, то в кращому разі зможу тільки відтягти наше зіткнення; я був майже певен, що справа дійде до сутички, бо вирішив зробити все можливе, щоб урятувати Гері. Головне, чи були в Сарторіуса шанси на успіх. Його перевага переді мною була величезна: як фізик, він розумівся на цій проблемі у десять разів краще за мене, і я міг, хоч як це парадоксально, покладатися лише на бездоганність рішень, які підносив нам Океан. Тож я цілу годину просидів над мікрофільмами, силкуючись виловити хоча б щось доступне моєму розумінню з моря триклятої математики, мовою якої промовляла фізика нейтринних процесів. Спершу мені це здалося безнадійним, тим паче, що неймовірно складних теорій нейтринного поля було аж п'ять — явна ознака того, що всі вони далекі від досконалості. Та врешті-решт мені вдалося знайти щось обнадійливе. Я саме переписував формули, коли раптом хтось постукав. Я швидко підійшов до дверей і прочинив їх, заступаючи, щілину. Я побачив перед собою блискуче від поту Снаутове обличчя. В коридорі більше нікого не було.
— А, це ти, — сказав я, широко розчиняючи двері. — Заходь.
— Так, це я, — відповів Снаут.
Голос його лунав хрипко, під запаленими очима набрякли мішки. Снаут був у блискучому гумовому антирадіаційному фартусі на еластичних шлейках; з-під фартуха виглядали ті самі брудні холоші штанів, яких він, здавалося, ніколи не скидав. Його очі оббігли круглий, рівномірно освітлений зал і зупинилися, завваживши Гері, яка стояла в глибині біля крісла. Ми швидко ззирнулись, і я опустив повіки; тоді він легенько вклонився, а я люб'язним тоном відрекомендував їх одне одному:
— Це доктор Снаут, Гері. Снаут, це... моя дружина.
— Я... малопомітний член екіпажу й через те... — Пауза небезпечно затяглась. — Я не мав нагоди познайомитися з вами...
Гері усміхнулася й подала йому руку. Він потис її, як мені здалося, трохи приголомшений, кілька разів кліпнув очима й скам'янів, вирячившись на Гері. Я поклав йому на плече руку.
— Даруйте, — сказав Снаут, звертаючись до Гері. — Я хотів би поговорити з тобою, Кельвін...
— Будь ласка, — відповів я з якоюсь великосвітською невимушеністю. Все це трохи скидалося на низькопробну комедію, але іншого виходу не було. — Гері, люба, не звертай на нас уваги. Нам з доктором треба поговорити про наші нудні справи... —
І, взявши Снаута за лікоть, я повів його до маленьких кріселець у протилежному кінці залу.
Гері вмостилася в кріслі, у якому щойно сидів я, але підсунула його так, щоб, підводячи очі від книжки, могла нас бачити.
— Ну що? — тихо запитав я.
— Розвівся, — стиха просичав Снаут.
Можливо, якби мені переказали цю історію, й такий початок нашої розмови, я б зареготав, але тут, на станції, моє почуття гумору зовсім атрофувалося.
— З учорашнього дня я прожив кілька років, Кельвін, — додав він. — Кілька непоганих років. А ти?
— Нічого... — відповів я, трохи повагавшись, бо не знав, що казати.
Я завжди з симпатією ставився до Снаута, але відчував, що зараз повинен його остерігатися, точніше, того, з чим він до мене прийшов.
— Нічого? — мовив Снаут тим самим тоном, що й я. — Навіть так?..
— Про що це ти? — Я вдав, що не розумію його.
Він примружив почервонілі очі й, нахилившись до мене так близько, що я відчув на обличчі тепло його дихання, зашепотів:
— Ми загрузаємо, Кельвін. З Сарторіусом я вже не можу зв'язатись. Я знаю тільки те, що написав тобі й що він розповів мені після нашої маленької пречудової конференції...
— Він вимкнув відеофон? — запитав я.
— Ні. В нього коротке замикання. Здається, він зробив це навмисне або... — Снаут різко змахнув кулаком, немовби щось розбиваючи.
Я мовчки дивився на нього. Лівий кутик його губів скривився в неприємній усмішці.
— Кельвін, я прийшов тому, що... — Снаут не доказав. — Що ти збираєшся роботи?
— Ти маєш на увазі той лист? — неквапливо запитав я. — Можу це зробити, не бачу підстав для того, щоб відмовлятись, я, власне, заради цього тут і сиджу. Хотів розібратися...
— Ні, — урвав він мене. — Я не про те...
— Ні? — перепитав я з удаваним подивом. — Тоді слухаю тебе.
— Сарторіус, — буркнув Снаут, трохи помовчавши. — Йому здається, що він знайшов шлях... розумієш?
Він не спускав з мене очей. Я сидів спокійно, намагаючись надати своєму обличчю байдужого виразу.
— По-перше, ця історія з рентгеном. Те, що робив з ним Гібарян, пам'ятаєш? Можлива певна модифікація...
— Яка саме?
— Ми посилали в Океан просто пучок променів і модулювали тільки їхню напругу за різними законами.
— Ну, я про це знаю. Нилін уже ставив такі досліди. Та й багато інших теж.
— Так, але вони застосовували м'яке випромінювання. А в нас воно було жорстке — ми гатили в Океан на всю потужність.
— Це може призвести до прикрих наслідків, — зауважив я. — Порушення Конвенції Чотирьох і ООН.
— Кельвін... не прикидайся. Адже тепер це вже не має аніякісінського значення.
Гібарян метрвий.
— Ага, Сарторіус хоче звалити все на нього?
— Не знаю. Ми з ним про це не говорили. Та й, зрештою, це не так важно. Оскільки "гості" завжди з'являються саме в ту мить, коли ми прокидаємося, то це, на думку Сарторіуса, дає підставу зробити висновок, що Океан витягує з нас рецепт для своїх витворів під час нашого сну. Мабуть, він гадає, що найважливіший наш стан — саме сон. Тому так і чинить. А Сарторіус хоче послати йому нашу яву — думки, коли ми не спимо, розумієш?
— У який спосіб? Поштою?