"Не біда! — подумав він. — Я не маю й сольда".
Перед будинком Отенського колежу ротмістр зупинився. Саме в цьому колежі він набрався деяких знань, які він звав своєю освітою, і, за звичкою шибеника-школяра, що залишилась у нього, він ніколи не проходив повз цей фасад без того, щоб не примусити статую кардинала П'єра Бертрана, що стояла з правого боку портала, зазнати того особливого роду образи, на який так гірко скаржиться Пріап у сатирі Горація: "Olim truncus eram ficulnus" [225]. Феб вкладав у цю справу стільки запалу, що напис "Eduensis episcopus" [226]був майже змитий. І цим разом, як звичайно, він затримався під цією статуєю. І коли після того він недбало зашнуровував свій костюм, оглядаючись навколо, він побачив на зовсім безлюдній вулиці тінь, що повільно наближалася до нього, так повільно, що він встиг розгледіти плащ і капелюх. Підійшовши до ротмістра, тінь зупинилась і стояла ще нерухоміше за статую кардинала Бертрана. Її очі, спрямовані на Феба, палали тим непевним світлом, яке випромінюють уночі зіниці кота.
Ротмістр не був боягузом, і грабіжник з клинком у руці аж ніяк би його не налякав. Але ця ходяча статуя, ця скам'яніла людина примушувала його серце холонути від жаху. У ті часи ширилися всілякі чутки про понурого монаха-привида, що блукає ночами по паризьких вулицях, і вони тепер невиразно йому пригадалися. Кілька хвилин він стояв, немов заціпенілий, нарешті урвав мовчанку і, вимушено посміхаючись, промовив:
— Добродію, коли ви злодій, як це мені здається, то ви уявляєтесь мені чаплею, що накидається на горіхову шкаралупу. Я син батьків, що розорилися, любий мій. Зверніться по сусідству. У капличці цього колежу є шматок дерева з животворного хреста в срібній оправі.
З-під плаща висунулась рука і вп'ялася в руку Феба з силою орлиних пазурів. І водночас привид заговорив:
— Ротмістре Феб де Шатопер!
— Диви, чорт! — промовив Феб. — Ви знаєте моє ім'я?
— Я знаю не тільки ваше ім'я, — знову промовив чоловік у плащі своїм загробним голосом. — У вас сьогодні ввечері побачення.
— Так, — відповів здивований Феб.
— О сьомій годині.
— За чверть години.
— У Фалурдель.
— Саме так.
— У звідниці з мосту Сен-Мішель.
— Так, з мосту святого Михаїла, що був архангелом, як кажуть у молитвах.
— Нечестивець! — пробубоніла примара. — Побачення з жінкою?
— Confiteor [227].
— Її звуть…
— Смеральдою, — відповів Феб розв'язно. Уся його безтурботність поступово повернулася до нього.
При цьому йменні клешня примари люто стиснула руку Феба.
— Ротмістре Феб де Шатопер, ти брешеш!
Той, хто міг би побачити у цю мить, як спалахнуло гнівом обличчя ротмістра, як він раптово стрибнув назад, визволившись із залізних лещат, з яким гордим виглядом він схопився за ефес своєї шпаги, хто побачив би поруч з цією люттю мертвотну нерухомість чоловіка в плащі, — той жахнувся б. Це нагадувало боротьбу Дон Жуана зі статуєю Командора!
— Клянуся Христом і сатаною! — вигукнув ротмістр. — Такі слова не часто доводиться чути Шатоперам! Ти не насмілишся повторити їх!
— Ти брешеш! — холодно повторила примара.
Ротмістр заскреготав зубами. Понурий монах, мара, забобони — усе забулося в цю хвилину. Він бачив лише людину, чув лише образу.
— Ага, так! Чудово! — процідив він, задихаючись від люті. Він вихопив шпагу і, заїкаючись, бо гнів примушує людину тремтіти так само, як і страх, промовив:
— Тут! Негайно! Хутчіше! На шпагах! На шпагах! Хай кров проллється на цей брук!
Але чоловік-привид стояв нерухомо. Побачивши, що його супротивник став у позицію і готовий битись, він сказав тремтячим від смутку голосом:
— Ротмістре Феб, ви забуваєте про ваше побачення.
Гнів таких людей, як Феб, подібний до молочного супу: однієї краплі холодної води досить, щоб припинити його кипіння. Ці прості слова примусили ротмістра опустити шпагу, яка виблискувала в його руці.
— Ротмістре, — вів далі чоловік у плащі, — завтра, післязавтра, через місяць, через десять років — я завжди готовий перерізати вам горло; але тепер ідіть на побачення.
— Справді, — промовив Феб, ніби намагаючись переконати самого себе, — приємно, йдучи на одне побачення, зустрітися не тільки з жінкою, але й зі шпагою. Та чому я повинен відмовитися від однієї з цих утіх, коли я можу мати обидві.
Він вклав шпагу в піхви.
— Ідіть же на ваше побачення, — знову сказав незнайомий.
— Добродію, — відповів трохи збентежений Феб, — велике спасибі за вашу люб'язність. Справді, ми можемо й завтра наробити один одному дірок і петель у камзолі нашого прародителя Адама. Я вам щиро вдячний за те, що ви дозволили мені приємно провести ще чверть години. Правда, я сподівався навіки покласти вас у цій канаві і вчасно з'явитися до красуні, тим більше, що в таких випадках не гріх примусити жінку трохи зачекати. Але ви справляєте на мене враження сміливця, і тому слушно буде відкласти нашу зустріч на завтра. Отже, я йду на побачення; його призначено на сьому годину, як вам відомо.
Тут Феб почухав за вухом.
— Ох! Хай йому чорт! Зовсім забув! У мене ж нема й сольда, щоб заплатити за барліг, а стара звідниця неодмінно зажадає гроші наперед. Вона мені не довіряє.
— Ось чим ви зможете заплатити.
Феб відчув, як холодна рука незнайомця сунула йому крупну монету. Він не міг стриматися, щоб не взяти гроші й не потиснути руку.
— Їй-богу! — вигукнув він. — А ви непогана людина!
— Тільки з однією умовою, — сказав чоловік. — Доведіть мені, що я помилявся і що ви сказали правду. Сховайте мене в якому-небудь закутку, звідки б я міг побачити, чи справді це та сама жінка, ім'я якої ви назвали.
— О! — відповів Феб. — Будь ласка, мені цілком байдуже. Ми візьмемо кімнатку святої Марти. Ви все зможете легко побачити із сусідньої собачої конури.
— Ходімте ж, — промовив чоловік.
— До ваших послуг, — сказав ротмістр. — Я не певен, що ви, месір, не диявол, та на сьогоднішній вечір залишимося добрими друзями, а завтра я сплачу усі свої борги — і борг гаманця, і борг моєї шпаги.
Вони швидко рушили вперед. За кілька хвилин почувся шум річки, і вони зрозуміли, що ступили вже на міст Сен-Мішель, у ті часи забудований.
— Я спочатку проведу вас, — сказав Феб до свого супутника, — а потім піду по свою красуню, яка має чекати на мене біля Малого Шатле.