— А яку ж іншу думку могла я мати? Гренгуар прикусив губи.
— От тобі й на! — пробурмотів він. — Виходить, я ще не такий всепереможний у ролі Купідона, як це мені здавалося. Але навіщо ж було розбивати цей бідний кухоль?
Кинджал Есмеральди й роги кізки все ще були готові до оборони.
— Мадмуазель Есмеральдо, — промовив поет, — укладімо перемир'я. Я не писарчук з Шатле й не побіжу повідомляти, що ви в Парижі, під носом у пана прево, тримаєте зброю. А проте вам, напевно, відомо, що вісім днів тому Ноеля Лекрівена присуджено до штрафу в десять паризьких сольдів за те, що він носив шпагу. Та мене це не стосується. Переходжу до справи. Клянуся вам вічним спасінням, що без вашої згоди й дозволу я не підійду до вас; але дайте мені повечеряти.
По суті, Гренгуар, як і пан Депрео [89], був "надто мало любострасним". Він не належав до тієї рицарсько-мушкетерської породи, яка здобуває дівчат приступом. У питаннях кохання, як і в усіх інших питаннях, він був прихильником вичікування і поміркованої тактики, отож добра вечеря віч-на-віч з гарненькою дівчиною, особливо, коли людина голодна, здавалася йому чудовим антрактом між прологом та розв'язкою любовної пригоди.
Циганка не відповіла. Вона зробила свою презирливу гримаску, підняла, немов пташка, голову і зайшлася сміхом; маленький кинджал зник так само несподівано, як і з'явився. І Гренгуар не помітив, куди оса сховала своє жало.
А за хвилину на столі опинилися житній хліб, шматок сала, кілька зморщених яблук і глечик браги. Гренгуар пожадливо накинувся на їжу. Слухаючи завзяте бряжчання його залізної виделки об фаянсову тарілку, можна було подумати, що все його кохання перетворилося на апетит.
Сидячи перед ним, дівчина мовчки спостерігала, як він їв, очевидно, її хвилювали зовсім інші думки; вона зрідка усміхалась, її ніжна рука гладила розумну голівку кізочки, що пестливо притулилася до її колін.
Свічка з жовтого воску освітлювала цю сцену ненажерливості та мрійливості.
Втамувавши голод, Гренгуар відчув деякий сором, коли побачив, що на столі залишилося тільки одне яблуко.
— А ви не хочете їсти, мадмуазель Есмеральдо?
Вона заперечливо похитала головою, звернула задумливий погляд на склепіння комірчини.
"Що її там зацікавило? — подумав Гренгуар, подивившись на те, що вона розглядала. — Не може бути, щоб її увагу привертала гримаса цього кам'яного карлика, вирізьбленого в центрі склепіння. Хай йому чорт! З ним я ще можу позмагатися".
Він гукнув:
— Мадмуазель!
Вона, здавалося, не чула його. Він повторив голосніше:
— Мадмуазель Есмеральдо!
Марно. її думки витали десь далеко, і голос Гренгуара був безсилий привернути їх до себе. На щастя, втрутилася кізочка, яка тихенько смикала свою господиню за рукав.
— Що тобі, Джалі? — жваво спитала циганка, ніби прокинувшись зі сну.
— Вона голодна, — сказав Гренгуар, зрадівши нагоді почати розмову. Есмеральда накришила хліба, і кізочка почала їсти з її долоні. Гренгуар не дав дівчині знову замріятись. Він зважився на делікатне питання.
— Отже, ви не хочете, щоб я був вашим чоловіком? Дівчина пильно подивилася на нього й сказала:
— Ні!
— А коханцем? — знову спитав Гренгуар. Вона зробила гримаску й відповіла:
— Ні!
— А другом? — наполягав поет.
Вона пильно глянула на нього і, хвилину подумавши, промовила:
— Можливо.
Це "можливо", таке дороге для філософів, підбадьорило Гренгуара.
— А чи знаєте ви, що таке дружба? — спитав він.
— Так, — відповіла циганка. — Це означає бути братом і сестрою; це дві душі, які стикаються, не зливаючись, це два пальці однієї руки.
— А кохання? — спитав Гренгуар.
— О кохання! — промовила вона, і голос її затремтів, а очі заблищали. — Це коли двоє стали чимось єдиним. Коли чоловік і жінка зливаються в одного ангела. Це — небо!
При цих словах обличчя вуличної танцівниці засяяло такою красою, що надзвичайно вразила Гренгуара; як здалося йому, вона цілком відповідала майже східній екзальтованості її слів. її уста, рожеві й чисті, усміхалися, чоло, непорочне й ясне, час від часу затьмарювалося думками, як дзеркало від подиху, а з-під довгих чорних опущених вій випромінювалося якесь невловиме світло, що надавало її рисам тієї ідеальної ніжності, яку Ра-фаель згодом зумів відтворити в містичному злитті дівоцтва, материнства й божественності.
— Яким же треба бути, щоб вам сподобатися? — вів далі Гренгуар.
— Треба бути мужчиною.
— А я? — спитав Гренгуар. — Хто ж я такий?
— У мужчини на голові шолом, у руці — меч, золоті остроги на каблуках.
— Оце так! — сказав Гренгуар. — Виходить, без острогів не можна бути мужчиною? Ви когось любите?
— Чи я когось кохаю?
— Атож, чи кохаєте?
Вона хвилинку сиділа задумана, потім з якимсь особливим виразом промовила:
— Я про це скоро дізнаюсь.
— А чому не сьогодні ввечері? — ніжно запитав поет. — Чому б вам не покохати мене?
Вона серйозно глянула на нього.
— Я покохаю лише того, хто зможе мене захистити.
Гренгуар почервонів і взяв ці слова до відома. Очевидно, дівчина натякала на те, що він не допоміг їй у критичній ситуації, в якій вона опинилася дві години тому. Цей спогад, стертий з пам'яті іншими пригодами того вечора, знову ожив. Гренгуар ляснув себе по лобі:
— До речі, мадмуазель, мені слід було почати саме з цього. Пробачте мені мою непростиму неуважливість. Як же вам пощастило уникнути пазурів Квазімодо?
— О жахливий горбань! — промовила вона, ховаючи обличчя в долонях. І затремтіла, немов її пройняв мороз.
— Справді жахливий. А все-таки, як же ви змогли врятуватися від нього? — повторив своє запитання Гренгуар.
Есмеральда усміхнулася, зітхнула й промовчала.
— А чи знаєте ви, чого він вас переслідував? — знову спитав Гренгуар, намагаючись з якогось іншого боку підійти до теми, що його цікавила.
— Не знаю, — відповіла дівчина і жваво додала: — Та й ви теж гналися за мною. Навіщо ви це робили?
— Слово честі, — запевнив Гренгуар, — я теж не знаю.
Запала тиша. Гренгуар різав своїм ножем стіл, дівчина усміхалась і наче дивилася на щось крізь стіну. Раптом ледь чутним голосом вона почала співати:
Quando las pintadas aves
Mudas estan, y la tierra…[90]
І, несподівано урвавши пісню, почала пестити Джалі.