При кожному ударі колоди брама, зроблена наполовину з металу, гула, мов величезний барабан, але не піддавалася, хоч увесь Собор аж здригався, і чути було, як глухий гул доходив до найдальших і найглибших його закутків.
У ту мить на голови штурмуючих згори посипався дощ великого каміння.
— Сто чортів! — вигукнув Жеан. — Невже башти надумали скинути нам на голови свої балюстради?
Але перший поштовх уже дано. Приклад показував король Алтинів. Без сумніву, це оборонявся сам єпископ, — і, незважаючи на каменюки, що тут і там трощили черепи, в браму гатили колодою ще лютіше. Знаменно, що каменюки падали поодинці, хоч і дуже часто. Волоцюги відчували одразу по два удари: один — на голові, другий — на ногах. Рідко який камінь не влучав у ціль, і вже купа вбитих та поранених стікала кров'ю й билася в судорогах під ногами людей, які раз у раз, поповнюючи свої лави, з шаленою люттю йшли на приступ. Довга колода, неначе серце дзвона, продовжувала бити в браму через рівні проміжки часу; брама стогнала, каменюки сипалися градом.
Читач, безперечно, вже догадався, що несподіваний опір, який так розлютив волоцюг, був справою рук Квазімодо.
На жаль, випадок допоміг глухому.
Коли він сходив на площадку між баштами, думки плуталися в його голові. Дивлячись згори на величезний натовп волоцюг, які готувалися напасти на Собор, він кілька хвилин, мов божевільний, бігав туди й сюди вздовж галереї, благаючи хоч диявола, хоч бога врятувати циганку. Йому спало на думку зійти на південну дзвіницю і вдарити на сполох. Але поки він розгойдав би дзвін і поки пролунав би хоч єдиний звук грубого голосу Марії, браму Собору могли висадити десять разів. Це було саме тоді, коли зломщики попрямували до неї із своїм знаряддям. Що ж робити?
Раптом він пригадав, що сьогодні, лагодячи стіни, крокви й покрівлю, в південній башті весь день працювали муляри. Для нього це було наче промінь світла. Кроков там була така величезна кількість, що їх називали "лісом".
Квазімодо кинувся до цієї башти. У зовнішніх її приміщеннях справді була сила-силенна різноманітного будівельного матеріалу: купи дрібного каміння, сувої штабового свинцю, в'язки дранки, величезні, вже понадпилювані колоди, купи щебеню, — одне слово, готовий арсенал.
Не можна було гаяти й хвилини. Унизу щосили працювали кліщі й молотки. Відчуття небезпеки подесятерило сили Квазімодо. Піднявши одну з найдовших і найважчих колод, він просунув її крізь дахове віконце, потім підхопив із зовнішнього боку башти й, спрямувавши по виступу балюстради, що облямовувала площадку, кинув у безодню. Наче крило вітряка, що, відірвавшись, злетіло в повітряний простір, довжелезна колода, шкрябаючи стіну й розтрощуючи статуї, кілька разів перекрутилася в повітрі й нарешті впала на землю. Пролунав страшний зойк; гепнувши на бруківку, чорна колода підстрибнула вгору, немов змія, що звилася в повітря.
Квазімодо бачив, як після падіння колоди волоцюги розвіялися в різні боки, наче попіл від подуву дитини. Використовуючи сум'яття, поки охоплені забобонним жахом арготинці розглядали скинуту з неба деревину і поки вони градом стріл та великого шроту щербили кам'яні статуї порталу, дзвонар нечутно стягав на край балюстради, звідки вже впала колода, купи щебеню, велике й дрібне каміння і навіть мішки з мулярським інструментом.
І тільки-но зломщики заходилися висаджувати головну браму Собору, на них посипався такий град каменюк, що здавалося, сама церква падає їм на голови.
Хто побачив би цієї хвилини Квазімодо, той, напевне, злякався б. Не обмежуючись усім тим, що було вже скупчене на балюстраді, він нагромадив цілу гору каміння ще й на самій площадці і, коли вичерпався попередній запас, узявся до неї. Він нагинався, випростувався, знову нагинався й знову випростувався з неймовірною спритністю. Його величезна голова, подібна до голови гнома, звішувалася над балюстрадою, і тоді вниз одразу летів камінь, слідом другий, третій… Інколи він стежив, як падає яка-небудь здоровенна каменюка, і, коли вона влучала в ціль, люто ревів: "Гу-гу-у-у!"
Однак волоцюги не занепадали духом. Уже понад двадцять разів міцна брама, на яку вони так люто накидалися, здригалась під ударами тарана, вага якого збільшилася від сили сотень рук. Стулки брами тріщали. Карбовані прикраси розліталися на скалки, завіси при кожному ударі підстрибували на своїх гвинтах: ламалися дошки, сипалося стерте під залізною оббивкою на порох дерево. На щастя Квазімодо, заліза в брамі було більше, ніж дерева. І все ж він відчував, що головна брама поволі піддається. Ударів тарана він не чув, але кожен із них однаково відгукувався і в надрах Собору, і в ньому самому. Згори він бачив, як осатанілі в передчутті торжества волоцюги погрожували кулаками похмурому фасадові церкви, і заздрив, думаючи про себе й про циганку, крилатим совам, що зграями здіймалися в нього над головою й відлітали вдалину.
Очевидно, щоб відбити напад, зливи його каміння було не досить.
У цей час трохи нижче від балюстради, з якої він громив юрбу, Квазімодо помітив дві довгі кам'яні ринви, що закінчувалися саме над головною брамою. Верхні отвори цих ринв прилягали до площадки. У нього майнула якась думка. Він побіг до своєї комірчини й приніс звідти хмизу. Поверх нього понакладав кілька оберемків дранки й сувоїв свинцю — запаси, яких він іще не встиг вичерпати, і, розмістивши все це перед отворами двох ринв, з допомогою свого ліхтаря розпалив вогнище.
У цей час, оскільки камінна злива вщухла, волоцюги перестали дивитися вгору. Засапавшись, мов зграя хортів перед загнаним у лігво кабаном, арготинці безладно юрмилися біля понівеченої тараном, але все ще не поваленої брами. З трепетом чекали вони останнього удару, удару, що нарешті проб'є цю браму. Кожен намагався протиснутися до неї ближче, щоб, коли вона розкриється, першому вдертися в цей багатий Собор, у цю величезну скарбницю, де протягом трьох століть нагромаджувалися незліченні скарби. Ревучи від захвату й жадоби, нагадували вони один одному про розкішні срібні розп'яття, чудові парчеві ризи, пишні, позолоченого срібла надгробні плити, величні хори, про яскраві свята, — осяяне вогнями смолоскипів різдво, залитий світлом сонячного проміння Великдень, про всі ці блискучі торжества, коли раки з мощами, ставники, дароносиці й дарохранительниці вкривали вівтарі, мов оздоблений золотом і алмазами панцир. Безперечно, у цю щасливу мить всі ці лжепаралітики й прокажені, шахраї й пройдисвіти думали не так про врятування циганки, як про пограбування Собору. Ми навіть ладні припустити, що визволення Есмеральди було для них лише приводом, якщо тільки розбійникам взагалі потрібен привід.