Під дахом на п’ятому поверсі кімната трохи довга, невисока, з низенькошироким вікном без завіски, холодна і непривітна. На п’ятому поверсі під дахом…
Що за висота, що за широта понять! І які вигляди звідсіля на місто, і як можна почуватись тут близько з Богом. Неприємно лише – вічний сморід мишей. Знайомий вам цей запах? Ні? Але мені знайомий. Він пригадує мені батьківський край, село… комору з засіками, де зсипають пашню… Отам до біса цього запаху; декому він не подобається, та як звикнеш… Все справа звички.
– І звідки ця погань тут береться? – кричить не раз Андрій, цей "неспокійний ідіот", як зве його Йорданов.
Вечір уже. Так коло восьмої. Весна хутко, але ще ні. Йорданов лежить уже в постелі під периною і по звичці гладить рукою злегенька шерсть власного коліна, що робить йому приємність.
– І як ці миші забредуть сюди? Сюди, на п’ятий поверх, під дах?… Яка нечиста сила завіває їх сюди, це ж не бацилі!
Андрій метушиться… Він вічно метушиться, вічно питає, мучить флегматичного Йорданова, якому зовсім байдуже, як та погань сюди забереться, як вона влізе сюди і чи це бацилі, чи яка інша непотріб. І яке йому до цього діло… Виспатися краще порядно та вчитися… На те, мовляв, і в Европу приїхав…
– А як ти, ідіоте, сюди заліз?! – питає так, ніби сто гармат вистрілило одною сальвою. Це вже тоді, коли той "ідіот" абсолютно виводить його з рівноваги.
– Як ти сюди забрався на п’ятий поверх під дах? Ти ж не бациля… Знесла ж тебе мати де-небудь у лісі волинськім, чи у поліському багні, а що тебе сюди пригнало? Так само й миші… Принесло вас повітря мені на муку!
Йорданов, як болгарин, невибагливий, але Андрій любить вибаги і красу. Як любить – це інша річ. Він любить натягнути найкращий свій одяг – чорний, уже раз перешитий, який ще сяк-так тримався, піти, напевно на останні гроші, де-небудь у таке тобі, як він казав, "чортове ревю", де так пречудово витанцьовує півнага парочка, отакого тобі "чарльстона", у пребілих манішках і комірчиках, підсісти до панночки-ляльочки і запустити їй туману у вічі, мовляв, чужинець… Auslander…
Мабуть, у кишені не порожньо, коли і по ревю волочиться. Лише як прийде до замовлення пляшки якогось там бордо, чого вимагає панна-бубікопф з міною шовкової кицьки, яка і муркоче тобі під ушком, і лапку у блакитному черевичку, з гарним коліном напоказ виставить, – то чужинець сьогодні тут випадково, але завтра у кав’ярні "Корона" чи, допустім, в іншій зустрінеться з нею. Вони беруть авто, їдуть де-небудь… ну, скажемо, до пристані на ріці, а там пароплавом можна. Або залетить літаком бозна-куди, під хмари і вище, поки стане атмосфери. Але панна останній раз його бачить. Він завтра не прийде (бо де його того гроша наберешся!). Мудра панна, мудра шовкова кицька. Вона, мабуть, уже з двацять п’ятим муркоче і виблискує коліном. Чи, може скажете, плаче?
А він пре додому у свою кімнату на п’ятому поверсі, і мучить його щось таке і… найбільше його дратує, що ті животи прегарні, круглі, як цибулі, що миготять ще досі перед очима, – що їх показують на сцені лише у великому дзеркалі!
Лицеміри – виставляють напоказ, але лише у дзеркалі! Чому не зовсім? Чи не злочин це, чи не гидота?
Він не раз далеко заходить у своїй злости, громить все це, вириває з корінням розпусту, а зупиняється найчастіше знов-таки коло дівчини, але з дуже червоними устами, як пурпур, як рубіни. Очі – дві нори у синьому тумані, а над ними дві чорні дуги. Ці панни стоять здебільшого під ліхтарями, щоб видно було ті пурпурово-рубінові губи. Андрій не з бажання, а зі злости підходить:
– Wieviel?
– Zehn Mark…
Плюне шпарко і хльостко, і біжить далі.
Прибігає на своє горище сердитий, будить Йорданова, шугає по кімнаті, верещить, валить стільці й плює (в останні часи цей приємний спорт господиня ласкаво заборонила. Репетувати, ломити меблі і плювати годі). Але хіба у сплювачку так щиро виплюєшся?… Мусить розраховано і обережно.
– Бідний, божевільний ідіоте, – флеґматично казав розбуджений Йорданов.
– Бракує тобі баби! От і все… Бракує тобі твоєї Яринки, до якої забрався би денебудь вечором у закутку. Гей, ти, блазню, і якого чорта нечиста мати тащила тебе сюди? І що ти тут почнеш і чого навчишся? Лягай краще хутчій спати!
– Цинік ти й падлюка… І як тобі не соромно казати такі речі? Чи ти розумієш?… Ти ображаєш мене, мою поезію, мою розкіш. І як тобі не соромно, коли на світі є ще така сила дійсно хорошого, незіпсутого. І от тепер (дійсно десь унизу награвав хтось буйного Штравсового чи якого іншого марша на піяніні, з другого кінця хрипіло радіо) чуєш, як нарізують? Лише не розумію, що таке музика. Чи ти розумієш? Ну, кажи, розумієш? Ні, ти скажи по чести, від серця. Ти ж знаєш, що всі люди лише дурисвіти…
– Ха, ха-хо-хо-хо! Ха-ха-ха – хо-хо! — реготався раптом Йорданов, гладячи коліно.
– Нащо іржеш, коли тобі зовсім цього не хочеться? Ніхто не заплатить. Лиш ти послухай! Я про музику. Речі поважні… Та все обман – мана. Я думаю і міцно в тім переконаний. Все мана. Уяви, на сцені у дзеркалі показують нагі тіла. І в таких тобі позах, у таких позах! І чому? Чому ж у дзеркалі? І для чого це? Для мистецтва? Ну, кажи. Ти звеш мене ідіотом, але чи й ти не зідіотієш? Ти розумієш цей ідіотський витвір – музику, що виколупує з твого серця такі болючі кусні? Чи ти це розумієш, а чи розуміє це та, що виконує, а чи розуміє якийсь там Ваґнер чи Бетховен, пишучи ці божевільні звуки? І нащо писали їх? Нащо? Щоб дратувати нас, щоб нервувати, щоб на десять літ швидше увігнати в могилу, або щоб не пустували жовті доми? Ну, кажи ж ти мені, кажи!…
Засапаний спинився, вп’ялив очі на Йорданова, ніби направду хотів відповіди. А той думає, думає і ляпа:
– Причеши краще твої патли, зовсім походиш на дідька, та не рви кишень… Останні пристойні штани, і ті подереш. І на лекцію не вилізеш, не то у кабарет. А що ти хочеш за музику мати? Саксофон? Ці ріжні джези? Так. Знаю тебе, голубчику. Тобі втікати з землі, далеко втікати. І легше б їй було без тебе, бо багато ти псуєш на ній повітря. А Ваґнерів і братію не чіпай, бо розумієшся на них, як баран на зорях. А що ти за ферт такий з’явився тут? Звідки тебе, яким вітром привіяло? Сидів би ти краще на своїй брудній Волині та збільшував на який тузин ідіотів статистику населення. А коли вже приліз, то мовчи і дякуй, що добрі люди вважають тебе за людину, а не ґориля, якого ти не варт мизинця. А тут ще й паном тебе звуть, і університет тобі відчинили, і слухаєш Ваґнерів, і білий хліб та ще з марґариною жуєш, і поліцая тобі поставили на перехресті вулиць, щоб не розчавило тебе авто, коли задивишся на ноги манекена у вітрині. Знаю тебе, соколе. Сам ти не знаєш, чого хочеш. Ти хочеш цієї розпусти, ти сам її множиш, а сердишся… Тебе мучить злість, найгірша, ріднесенька, жовта злість. Що, мовляв, чортові буржуї, понаробляли, скрізь і мури під небо, і цепеліни, і мудрі до біса, і Ваґнери, і саксофони, шовк, блиск, і жіночки, що тільки… Та ба… Не нам… Ха-ха!… Лягай краще спати і мені дай спокій…