Сніг у Флоренції

Сторінка 6 з 9

Костенко Ліна

Він теж сидів, похилений, на лаві,
додолу руки звісивши бліді,
але ж безсмертний у всесвітній славі!..

(Жест розпачу і туги в бік Старого).

Себе — таким — я уявляв тоді?!

Старий

Ось і говориш із старим тепер ти.

Флорентієць

Вже маю час. Минувся мій розгул.

Старий

"Чи я не забарився вмерти?" —
Хто це сказав?

Флорентієць

Здається, теж Катулл.

(Стих плюскіт весел. Лунко впало яблуко. Десь вдалині загавкали собаки)

Старий

Доплив чернець.

Флорентієць

Не був же я нездарою!

Старий

О, стрепенуло крильцями пташа.

Флорентієць

Що там за муром?

Старий

Круча над Луарою.

Флорентієць

Це скрикнув сич?

Старий

Або чиясь душа.

Флорентієць

О Маріелла! Плакалось, грішилось.
І кожен з нас колись на світі був.

Старий

Вона при хворій матері лишилась.
А я поїхав. Я її забув.

Флорентієць

Ти не забув. Ти думав, що забудеш.
Ти у Парижі мав їх не одну.

Старий

Мовчи, бо в серці знов її розбудиш!

Флорентієць

Вона померла. В голод, у війну.

Будинок їхній над рікою Арно
потроху зносять води прибутні.
А ту скульптуру, Маріеллу з мармуру,
десь вивезли. Вона на чужині.

Вони її украли, безборонну.
Якийсь ландскнехт повіз як сувенір.
Або продав якомусь там барону
твою любов, твій безіменний твір.

Старий

Як я різьбив ті риси дивовижні!
Було натхнення схоже на екстаз.
Я вже й пізніше, при дворі, в Парижі,
шукав її у мармурі не раз.

Усе було — і молодість, і сила,
і спокій, і достаток, і хвала.
Але вона вже більш не осінила,
вона до мене більше не прийшла…

Флорентієць

Так на таланті зрада окошилась.
Ти Маріеллу кинув у біді.

Старий

Але ж вона при матері лишилась!

Флорентієць

А хто була Флоренція тобі?

Старий

Флоренція? В якому одкровенні
пізнає правду стомлена душа?
Чи Данте, що похований в Равенні,
хоч сумнів щодо цього полиша?

Вона його судила, і цькувала,
і змусила вмирать на чужині.
Жорстока, невблаганна і лукава,
вона була як мачуха мені!

Флорентієць

Чого не скажеш в гніві благороднім?
Та муки Данте більші за твої.
А все одно й на камені надгробнім
він називає матір’ю її!

Старий

Вона його посміла проклинати.
Він був нелюбий, як усі митці.

Флорентієць

Цькувала не Флоренція, не мати,
а міста самоназвані отці.

О ті страшні, розбещені, погані,
усіх віків вельможні старигані!

В якій лиш не з’являлися личині,
який лиш бруд не мали на руках!
Вони помруть, а наслідки злочинні
відлунюють ще довго у віках.

На риштуванні Чортик позіхнув і, опустивши дзеркальце блискуче,
затарабанив ратичками стиха об дерев’яні ребра риштувань.

Чортик

Обридло зайчики пускать, перепочину,
а то ще хтось пошпурить кирпичину.
Та й взагалі, признатися, мені
людські страждання все-таки нудні.

Я все вже бачив і до всього звик.
Усе це суєта і від лукавого.
Щось дуже темно.

(Хукнув і протер блискученький уламок об коліно)

О, жіночий крик!
Ану погляньмо, це вже щось цікавого.

(Висвітлює дерева у саду, де в глибині між статуями раптом майнула біла постать у туніці)

Прекрасна жінка

(простягає руки, у неї голос як антична флейта)

Іду, іду, чекай мене в саду!
Ти де, ти де, в якому ти вигнанні?
О милий мій, нічого, я знайду.
Де ж ти подівся, Рустичі, Джованні?!

Флорентієць

(назустріч їй розкрив свої обійми, змахнувши крилами лілового плаща)

Я тут. Я жду. Мене вже навіть два.
Ти в плесі ночі біла, як латаття.
О Маріелла з мармуру! Жива?!
Про що мене ти хочеш розпитати?

Як я любив? Як згадував той час?
Як мріяв я хоч вісточку дістати!

Старий

О Маріелла! Вже немає нас.
Ти що, прийшла моїм надгріб’ям стати?

Прекрасна жінка

(з жахом відсахнувшись, розгублено питає Флорентійця)

О мій коханий, хто він, цей старий?
В його очах печаль така нестерпна!

Флорентієць

Він — Рустичі, котрий тебе створив,
щоб ти була у камені безсмертна.

Прекрасна жінка

(тихо підійшла, поцілувала у чоло Старого)

Це ти, Джованні? Плащ твій не ліловий.
Лице твоє спустошене й сумне.

Старий

Облиш мене. Твій дотик мармуровий
уже в мені не воскресить мене.

(Прекрасна жінка ніби заточилась, руками затуляючи обличчя,
і, ставши на коліна, скам’яніла)

Чортик

І хто вона йому, кохана чи жона?
Така красуня й мертвому присниться.
Ото біда, сполохав кажана.
Світанок скоро, треба буде змиться.

(Наводить світлий промінь на Старого)

Ану, цікаво, що він там шепоче?

Старий

(долоні склавши, наче для молитви)

Сан-Марко, Сан-Джованні, Санта-Кроче.
О Фіоренца, щастя моє, горе!
Санта-Марія дель Фіоре,
Санта-Марія дель Фіоре!..

Чортик

Дивак старий, чи випив двісті грамів?
Шепоче назви флорентійських храмів.

Старий

Сан-Спіріто, Сан-Сальві, Сан-Міньято,
Сантіссіма Аннунціата.
Лунгарно, Арно… чи прожив я марно?

Чортик (здивовано)

Шепоче річку!

Старий

Арно, Арно, Арно!
Етруська пристань, лілія долин.
Долинь до мене здалеку, долинь!
О Фіоренца, щастя моє, горе!
Санта-Марія дель Фіоре,
Санта-Марія дель Фіоре…

Флорентієць

(скорботно нахиляється над ним)

Ти молишся?
Ти молишся.
Молись.
А ти ж покинув все оце колись.

Старий

Я не один. Не я один. А Данте?
Він теж молився іншим небесам.

Флорентієць

О, не порівнюй, Данте був вигнанець.
А ти втікач. Ти сам покинув, сам!

Старий

Я вже не міг, уже не мав я змоги
терпіти всі ці війни та облоги.
Ці сутички, то голод, то чуму,
коли не знаєш, хто за що й чому.

Все гризлися, усе когось бороли.
Хіба я проти істини грішу?
Я обгорілий труп Савонароли
із юності у пам’яті ношу!

Ми тільки й знали — страти, індульгенції,
республіка, монархія, чума.
Та я усе зробив би для Флоренції,
але ж умов для праці там нема!

Бо що створити можна в одурінні
у цих капканах герцогських столиць,—
то прославляй синьйора Содеріні,
І то знову перед Медичі стелись.

Я ж другом був великого да Вінчі,
я ж вчився в знаменитому Саду!
Я ж народився, щоб творити вічне,
аж поки сам у вічність перейду.