— Розійшлися за взаємним бажанням.
— Він для вас добра нагода, повірте.
— Вірю. Та от яка пагода я для нього?
Вона не вгавала:
— Ідіть і дайте йому зрозуміти, що зовсім не вважаєте його кумедним. Він справді може допомогти вам, Фреде.
— Як я розумію, ви сама не дуже-то йому завдячені.— Вона здивовано глипнула на мене, і я пояснив: — "Історія доктора Весселя".
— То він і досі співає тієї самої? — мовила вона й кинула через кімнату зворушений погляд на Бермана.— Але в одному він має рацію: мені таки слід би почувати себе винною. Не через те, що вони дали б мені цю роль і що я її потягла б,— вони б і не дали, а я б і не потягла. Коли я й почуваю себе винною, то хіба тільки тому, що по заважала іншу укладати плани, хоч сама не вірила в них ні на мить. Я просто вигадувала час, аби лише набути трохи лоску, бо достобіса добре знала, що кінозірки з мене ніколи не вийде. Надто вже важке це діло, а коли маєш якийсь глузд, то просто гидотне. У мене для цього недосить розвинений комплекс неповноцінності. Це ж тільки так вважається, що кінозірці належить мати велике "я", а насправді головне для неї — взагалі зректися будь-якого "я". Не те щоб я не хотіла розбагатіти й уславитись — це посідає чимале місце в моїх планах, і настане час, коли я свого не впущу. Але, якщо таке станеться, моє "я" має лишитися при мені. Я хочу бути сама собою, коли одного чудового ранку прокинусь і поїду снідати до Тіффані... У вас же немає склянки,— сказала вона, помітивши, що я стою з порожніми руками.— Расті! Зроби ласку, принеси моєму приятелеві випити.— Кіт і досі сидів у неї на руках.— Бідолаха ти,— мовила вона, чухаючи йому за вухами,— безіменний бідолаха. Трохи незручно, що його ніяк не звати. Але я не маю права дати йому ім'я, нехай почекає, доки матимесправжнього господаря. А ми просто зустрілись одного разу біля річки, ото й тільки; ми з ним чужі — він сам собі, я сама собі. Я не хочу мати нічого свого, поки не буду певна, що знайшла таке місце, де і я сама, і все там належатиме мені. Я ще не знаю, де воно, те моє місце. Але добре знаю, на що воно схоже.— Вона усміхнулась і дала котові зіскочити на підлогу.— На Тіффані,— мовила вона.— Та не коштовності мене ваблять, мені на них начхати. От хіба що діаманти. Але ж носити діаманти, поки тобі немає сорока, це просто несмак, та навіть і в сорок ризиковано. Вони по-справжньому личать тільки зовсім старим жінкам. Як ото Марія Успенська. Зморшки й кістки, сиве волосся й діаманти. А я так довго чекати не можу. Та й не через те я схибнута на Тіффані. Слухайте, бувають такі дні, коли на вас накочує?
— Туга, чи що?
— Ні,— повільно відказала вона.— Туга — це коли починаєш гладшати чи коли надто довго йде дощ. Тоді тобі сумно, та й годі. А коли накочує — то жахлива річ. Ти чогось боїшся, аж у піт тебе кидає зі страху, а чого боїшся — сам не знаєш. Відчуваєш тільки, що тебе от-от спіткає щось лихе, а що саме — не маєш і гадки. У вас таке буває?
— Дуже часто. Дехто називає це Angst[11].
— Гаразд, нехай Angst. А що ви проти нього робите?
— Ну, часом допомагає випивка.
— Я пробувала. І аспірин теж пробувала. Расті каже, треба курити марихуану, але мене від неї тільки сміх бере. А от що мені справді допомагає — то це сісти в таксі й поїхати до Тіффані. Усе там таке поважне й урочисте, що я враз заспокоююсь. Там з тобою просто не може статися нічого лихого — адже кругом стільки добрих, гарно вдягнених людей, і так приємно пахне столовим сріблом та гаманами з крокодилячої шкіри. Якби я знайшла собі справжнє місце, де можна було б жити й почувати себе так, як у Тіффані, то вже купила б меблі й дала котові ім'я. Я все думала: може, після війни ми з Фредом...— Вона зсунула на чоло темні окуляри, і її очі, що мінилися різними кольорами — сірим, голубим, зеленим — примружилися, немовби вдивляючись у далечінь.— Колись я була в Мексіці. От де розводити коней. Я нагледіла там одне місце біля моря. А Фред на конях добре знається.
Расті Тролер приніс мені мартіні й подав склянку, не дивлячись на мене.
— Я хочу їсти,— заявив він, і в голосі його, такому ж недорозвиненому, як він увесь, вчувалося дражливе пхикання, ніби він гнівався на Холлі.— Уже пів на восьму, і я хочу їсти. Ти ж знаєш, що сказав лікар.
— Так, Расті. Я знаю, що сказав лікар.
— Ну, то кінчай з цим, і їдьмо.
— Поводься пристойно, Расті.— Вона говорила з ним тоном гувернантки: лагідно, але з прихованою погрозою, і його обличчя аж зашарілося від якогось дивного задоволення та вдячності.
— Ти не любиш мене,— дорікнув він їй так, наче вони були самі.
— Ніхто не любить вередунів.
Як видно, він почув те, що хотів: її слова начебто й збудили його і водночас заспокоїли. Та він тягнув далі, мовби виконуючи якийсь ритуал:
— Ти мене любиш?
Вона поплескала його по плечу.
— Іди роби своє діло, Расті. А коли я буду готова, ми поїдемо вечеряти куди захочеш.
— До китайського кварталу?
— Але на кисло-солодку печеню не розраховуй. Ти ж знаєш, що сказав лікар.
Коли він вдоволено, перевальцем повернувся до гостей, я не встояв перед спокусою нагадати Холлі, що вона так і не відповіла на його запитання.
— То ви його любите чи ні?
— Я ж вам казала, що можна привчити себе любити кого завгодно. До того ж у нього було паскудне дитинство.
— Коли воно було таке паскудне, то чого він і досі за нього чіпляється?
— А ви подумайте як слід. Невже ви не розумієте, що Расті безпечніше залишатися в пелюшках, аніж убратися в спідницю. Іншого вибору в нього немає, але він страшенно дразливий щодо цього. Одного разу він кинувся на мене зі столовим ножем, коли я сказала, що час йому вже стати дорослим і подивитись правді в обличчя. Нехай, мовляв, угамується і зійдеться" з якимсь симпатичним, по-батьківському лагідним водієм ваговоза. А тим часом я взяла його під свою опіку, і все гаразд — він сумирний, і дівчата для нього лялечки в буквальному розумінні цього слова.
— Хвалити бога.
— Е ні, якби більшість чоловіків були такі, я аж ніяк не хвалила б бога.
— Я хотів сказати: хвалити бога, що ви не збираєтесь заміж за містера Тролера.
Вона звела брову.
— До речі, я не вдаю, нібито не знаю, який він багатий. Навіть у Мексіці земля коштує грошей. Ну, а тепер,— мовила вона,— ходім притиснемо О. Дж.