Я показав їй на вазу з яблуками й водночас запитав, як сталося, що вона пішла з дому зовсім ще дівчинкою. Вона відчужено поглянула на мене й потерла ніс, немовби їй раптом засвербіло; згодом я не раз бачив цей жест і зрозумів його значення: він говорив про те, що співрозмовник переступає межу дозволеного. Як і багатьох людей, що охоче розповідають про себе самі, її враз насторожував найменший натяк на пряме запитання, яке вимагає недвозначної відповіді. Вона надкусила яблуко й заговорила про інше:
— Розкажіть мені щось із того, що ви написали. Саму суть.
— Та в тім-то й річ, що це не такі оповідання, які можна переказати.
— Дуже непристойні?
— Може, я колись дам вам прочитати.
— Яблука добре йдуть під віскі. Налийте мені випити, любий. А тоді сам прочитайте якесь оповідання.
Мало хто з авторів, а надто з тих, які ще не друкувалися, встоїть перед спокусою почитати вголос свій твір. Я налив нам обом випити і, сівши в крісло напроти, почав читати голосом, що злегка тремтів від акторського хвилювання й радісного збудження. То було нове оповідання, я закінчив його лише напередодні, і неминуче відчуття його вад ще не встигло заполонити мені душу. В ньому йшлося про двох жінок, шкільних учительок, що живуть в одному домі, і коли одна з них має вийти заміж, друга починає писати анонімні записки, чим викликає скандал і розладнує одруження. Я читав, і кожний мій скрадливий погляд на Холлі змушував моє серце стискатися. Вона совалась у кріслі. Вона розтрушувала недокурки в попільниці, замислено розглядала свої нігті, немовби мріючи про пилочку; ба навіть гірше: коли мені почало здаватися, що я таки заволодів її увагою, її зрадив відсутній вираз в очах, наче вона в цей час міркувала, чи не купити їй туфлі, що їх бачила у вітрині магазину.
— Це вже кінець? — спитала вона, прокидаючись. Тоді помовчала, шукаючи, що б сказати ще.— Загалом я не маю нічого проти лесбіянок. І нічого страшного в цьому не бачу. Але від оповідань про них мені стає нудно до смерті. Я просто не можу відчути себе на їхньому місці. Ну справді, любий,— додала вона, бо я не приховував свого подиву,— про що ж воно, в біса, це оповідання, як не про двох старих лесбіянок?
Та коли я вже зробив помилку, прочитавши їй оповідання, то не мав ніякої охоти робити другу й пускатися в пояснення. Марнославство, яке спочатку так підвело мене, тепер нашіптувало мені, що міс Голайтлі — просто бездушна, чванькувата дурепа.
— До речі,— мовила вона,— ви часом не маєте серед них знайомої? Мені потрібна компаньйонка. Та ні, ви не смійтеся. Сама я страшенно безладна, найняти служницю не маю на що, а ті жінки чудові господарки, вони залюбки роблять усю хатню роботу, і з ними ніякого тобі клопоту — і приберуть, і холодильник розморозять, і білизну до пральні віднесуть. Я мешкала з однією такою в Голлівуді,— вона знімалася в ковбойських фільмах, і всі звали її Душогубкою,— то скажу я вам, краща за будь-якого чоловіка була в домі. Звісно, люди думали, що і в мені щось таке є. А й справді є. І в кожній жінці є трохи. Ну то й що? Чоловіків це поки що не відстрашає, а скоріш навпаки — тільки підохочує. Та от візьміть ту ж таки Душогубку — двічі була одружена. Хоч загалом вони виходять заміж тільки раз, задля прізвища. Наче то хтозна-який шик називатися не міс Траляля, а місіс Трулюлю... Ні, не може цього бути! — Вона втупила очі в будильник, що стояв на столі.— Пів на п'яту? Та невже?
За вікном почало синіти. Досвітній вітрець ворушив завіси.
— Який сьогодні день?
— Четвер.
— Четвер! — Вона підвелася.— Боже мій,— простогнала й сіла знову.— Який жах.
Я був занадто стомлений, щоб виявляти цікавість, отож ліг на ліжко й заплющив очі. Та все-таки цікавість узяла гору.
— Що ж у цьому жахливого?
— Нічого. Тільки я ніколи не пам'ятаю, що завтра четвер. Розумієте, в четвер мені треба встигнути на поїзд о восьмій сорок п'ять. Вони там дуже точно додержуються годин побачень, тож коли приїздиш на десяту, то маєш цілу годину, а потім бідолах ведуть на другий сніданок. Подумати тільки, об одинадцятій уже другий сніданок. Можна б їздити й на другу, і мені це було б куди зручніше, але він любить, щоб я приїздила зранку,— каже, це надає йому бадьорості на цілий день... Ні, не можна спати,— мовила вона й почала щипати себе за щоки, аж вони вкрилися червоними плямами,— бо я вже однаково не висплюсь і буду дохла, мов сухотна шкапа, а це нечесно: не годиться дівчині з'являтися до Сінг-Сінгу з несвіжим обличчям.
— Певно, що ні.— Злість, яку я почував на неї за оповідання, згасала. Я знову зачудовано слухав її.
— Усі, хто туди приїздить, аж із себе пнуться, щоб мати якнайкращий вигляд, і це страшенно любо, страшенно мило: жінки вбираються мов на свято, навіть старі й зовсім бідні, щоб на них було приємно глянути, і щоб пахло від них приємно, і я просто люблю їх за це. І дітлахів люблю, особливо кольорових. Цебто тих, яких приводять з собою жінки. Наче б мало бути сумно бачити там малечу, аж ні — такі вони всі причепурені, і стрічки у волоссі, і черевички начищені до блиску,— можна подумати, що їх привели туди на морозиво; а часом у тій кімнаті побачень і справді щось ніби свято. В усякому разі, анітрохи не схоже на те, що показують у кіно: знаєте, як ото там похмуро перешіптуються крізь грати. А тут і грат ніяких немає, тільки така собі перегородка між вами та ними, і на неї можна ставити дітей, щоб батьки їх обняли, а щоб поцілуватися, досить лише трохи нахилитись над тією перегородкою. А найдужче мені подобається, що всі вони такі раді бачити одне одного, і так багато мають чого сказати, і ніколи їм не нудно — вони весь час сміються і тримаються за руки... Та потім усе зовсім інакше,— додала вона.— Я бачу їх у поїзді. Вони сидять такі тихі, Принишклі й дивляться, як тече річка.— Вона зловила губами пасмочко волосся й замислено прикусила його.— Я по даю вам спати. Засинайте вже.
— Пі, говоріть. Мені цікаво.
— Я знаю. Тому й хочу, щоб ви заснули. Якщо я не спинюся, то розкажу вам і про Саллі. А я не певна, що це буде чесна гра.— Вона мовчки пожувала пасмочко волосся.— Хоч мені й неказали нікому не розповідати. Цебто отак дослівно. А це ж таки кумедна історія. Ви могли б зробити з неї оповідання, тільки щоб були інші імена й усяке там таке. Слухайте, Фреде,— мовила вона, простягаючи руку по друге яблуко.— Забожіться, що нікому не розкажете, і вкусіть себе за лікоть.