Найперше мені спало на думку бігти по лікаря. Та пульс у неї був нормальний, а віддих рівний. Вона просто спала. Я знайшов подушку, поклав їй під голову й залишив її тішитися сном.
*
Другого дня я зіткнувся з Холлі на сходах.
— Ех ви! — мовила вона мимохідь, показуючи мені пакет з ліками.— Тепер маю: лежить зовсім хвора. Таке похмілля, що страх. А до того ще й накотило на неї.
З цього я зрозумів, що Мег Уайлдвуд і досі в квартирі у Холлі, але причин такої несподіваної турботи про неї з'ясувати не встиг. А на кінець тижня таємниця ще поглибшала. Спершу до мене, помилившись дверима, постукав якийсь латиноамериканець: він шукав міс Уайлдвуд. На те, щоб розтлумачити йому помилку, пішло чимало часу, бо ми не розуміли вимови один одного, і поки все прояснилося, пін припав мені до душі. Він був доладно вбитий, і в його смаглявому обличчі та зграбній постаті матадора впадала в око вишукана досконалість, як ото в яблуці, чи апельсині, чи в іншому предметі, що цілком удався природі. Усе це доповнював англійський костюм, свіжий запах одеколону і — що найменш властиве латиноамериканцям — сором'язливість у поводженні.
Друга подія дня також була пов'язана з ним. Уже надвечір, ідучи обідати, я знову побачив його. Він приїхав у таксі, і водій допомагав йому заносити в дім важенні валізи. Це дало мені нову поживу для роздумів. Настала неділя, а я все не міг збагнути, що до чого.
Потім картина і проясніла, і водночас затьмарилась.
У неділю випала гарна днина бабиного літа, припікало сонце, і крізь розчинене вікно до мене долинали голоси з пожежних сходів. Там, на площадці свого поверху, простяглись на ковдрі Холлі та Мег, а між ними вмостився кіт. Їхнє щойно вимите волосся звисало мокрими пасмами. Обидві робили діло: Холлі фарбувала нігті на ногах, Мег плела светр. Говорила Мег:
— Коли хочеш знати, тобі таки п-п-пощастило. Хоч як там є, а одного в Расті не забереш: він американець.
— Велика заслуга, нічого не скажеш.
— Рибонько, тепер війна.
— Еге ж. А нехай вона скінчиться, то тільки ви мене й побачите.
— Ну, а в мене інші погляди. Я п-п-пишаюся своєю країною. В нашій родині всі чоловіки були відважними солдатами. Пам'ятник дідусеві Уайлдвуду стоїть у самому центрі Уайлдвуда.
— Фред теж солдат,— сказала Холлі.— Та йому навряд чи поставлять пам'ятник. А може, й поставлять. Кажуть же: чим дурніший, тим хоробріший. А він таки добрячий дурень.
— Фред — це отой хлопець, що нагорі? Я й не знала, що він солдат. А що дурний, то справді схоже.
— Він допитливий. Не дурний. Йому страшенно хочеться побачити, що там за чужим вікном. А коли ніс притиснутий до шибки, будь-хто матиме дурний вигляд. Тай взагалі, це не той Фред. Фред — мій брат.
— І ти називаєш рідну п-п-плоть дурнем?
— Що є, те є.
— Ні, негоже таке казати. Про хлопця, що воює десь там за тебе, за мене й за всіх нас.
— Ми тут що — на мітингу?
— Просто я хочу, щоб ти знала мої погляди. Я розумію жарти, але в душі я людина п-п-поважна. І пишаюся тим, що я американка. Тому й караюся через Жозе.— Вона поклала спиці.— Ти ж так само вважаєш, що він страшенно гарний з себе, хіба не правда? — Холлі гмукнула й мазнула котові по вусах щіточкою з лаком.— Якби ж то мені тільки звикнути до думки, що я маю вийти заміж за б-б-бразільця. І сама маю стати б-б-бразілійкою. Це ж таку прірву переступити. Шість тисяч миль, та й мови я не знаю...
— Запишись на курси Берліца.
— З чого б то раптом вони там навчали п-п-португальської? Нею, певне, ніхто й не говорить. Ні, єдине, що мені залишається, це спробувати умовити Жозе, щоб він покинув політику й став американцем. Це ж нікому не потрібна річ — зробитися п-п-президентом якоїсь там Бразілії.— Вона зітхнула й знов узялася до свого плетива.— Мабуть, я таки до нестями в нього закохана. Ось ти бачила нас разом. Як ти вважаєш: я закохана до нестями?
— Ну... А він кусається?
Мег упустила петлю.
— Як кусається?
— У ліжку.
— Та ні. А треба, щоб кусався? — Потім несхвально додала: — Але він сміється.
— Оце добре. Молодець. Люблю, коли чоловік вбачає у цьому гумор. А то здебільшого вони тільки сопуть та хекають.
Мег забрала назад свою скаргу, розваживши, що ця похвала якоюсь мірою поширюється і на неї.
— Еге ж. Мабуть, що так.
— Ну гаразд. Він не кусається. Він сміється. Що далі?
Мег полічила спущені петлі й знову замигтіла спицями.
— Я питаю...
— Чую. Воно не те щоб я не хотіла тобі розказувати. Але так важко все запам'ятати. Я не п-п-переймаюся цими речами, як ти. Вони йдуть у мене з пам'яті, наче сон. І я вважаю, що це н-н-нормально.
— Може, й нормально, люба, але я волію бути природною.— Холлі помовчала, дофарбовуючи котові вуса.— Слухай-но. Якщо ти нічого не запам'ятовуєш, спробуй не вимикати світла.
— Холлі, будь ласка, зрозумій мене. Я над усе ставлю пристойність.
— Е, хріновина. Що непристойного в тому, коли ти подивишся в ліжку на чоловіка, який тобі до вподоби? Вони здебільшого дуже гарні, і твій Жозе теж гарний, а коли ти навіть поглянути на нього не хочеш... ну, тоді я боюся, що він, бідолаха, мусить перебиватися холодною стравою.
— Говори т-т-тихше.
— І можливо, що ти анітрохи в нього не закохана. Отак. Ти задоволена моєю відповіддю?
— Ні. Бо я зовсім не х-х-холодна страва. У мене гаряче серце. Від нього і вся моя вдача.
— Гаразд. У тебе гаряче серце. Та якби я була чоловіком і йшла до ліжка, то краще б узяла з собою пляшку гарячої води. Це щось відчутніше.
— Ну, від Жозе ти нарікань не почуєш,— самовдоволено промовила Мег, зблискуючи спицями проти сонця.— І я таки закохана в нього. Чи ти знаєш, що я менш як за три місяці сплела йому десять пар вовняних шкарпеток? А це — вже другий светр.— Вона розправила светр і відкинула його вбік.— От тільки навіщо? Светри — в Бразілії. Мені б робити т-т-тропічні шоломи.
Холлі лягла на спину й позіхнула.
— Колись же там буває зима.
— Дощі там бувають, це я знаю. Спека. Дощі. Д-д-джунглі.
— Спека. Джунглі. От мені б там було до душі.
— Таки більше тобі, ніж мені.
— Еге ж,— мовила Холлі сонним голосом, в якому насправді не було ні тіні сну.— Більше мені, ніж тобі.
*
У понеділок, зійшовши вниз по ранкову пошту, я побачив, що картка на скриньці Холлі змінилась: додалося нове ім'я, і міс Голайтлі та міс Уайлдвуд тепер подорожували вдвох. Можливо, це зайняло б мою увагу довше, коли б не лист у моїй власній скриньці. То була відповідь з невеликого університетського журналу, куди я надіслав одне із своїх оповідань. Оповідання їм сподобалось, говорилося в листі, і хоч я повинен зрозуміти, що платити вони не в змозі, але вони мають намір вмістити його. Вмістити — це означало надрукувати. Коли кажуть, що голова йде обертом від радості,— то це не пусті слова. Мені треба було негайно з кимось поділитися, і, перестрибуючи через два східці, я злетів нагору й загупав у двері Холлі.