СМЕРТНИЙ СПІВ
Того вечора хтось прошепотів мені якісь глибокі таємниці. Розібрати та зрозуміти я не міг, але на душу осів раптом спокій. Це був перший вечір, коли навколо стояла глибока тиша, що входила в груди пухким інеєм. Ми розташувались у грецькому селі, що посіло береги невеличкої річки.
Я вийшов на подвір'я й бачив: білі полотна степів десь далеко зливаються з зажуреним небом. Купи гаїв вкрилися синім інеєм — усюди глибока потайна тиша й радість білих снів. І ось під цю тишу раптом звідкись зісподу встає цілий табун думок і булькотить мені, як каша. Це знову заговорила моя мука, що позбавила мене спокою.
Хто ж такий я й що, властиво, тепер роблю? Чи загнана, затерта гнида, чи потрібна ланка у великих подіях народу, а чи просто ніщо?
Колись я був артистом-співакою, а нині мобілізований Все-робмисом агент продорганів. Моє життя в місті проходило в тому, що я бігав з вечірки на вечірку, з мітингу на мітинг, з вистави на виставу. Там я механічно, з виснаженим обличчям, з посоловілими від голоду очима проспівував давні романси й деякі з модних революційних пісень. А звідти повертався додому з холодними бутербродами під рукою.
Бутерброди ми ділили з старенькою мамою та сестрою. Тоді сідали навколо "буржуйки" —тяглись до купи вугля — і кожен з нас мовчки цідив якісь тьмяні думки й спомини.
Ми раділи, як Великодню, цілій паляниці хліба, що ненароком попадала до нас, пляшці олії, оберемкові дров. А коли я виміняв у селянина великий шматок сала, тоді ми всі дома цілувались, а я співав бадьорих пісень.
Яка ж могла бути культура й мораль у нас, голодних, злиденних, зубожілих?
Тепер я одбираю в селян для голодного міста й заводів хліб. У клунях, ожередах соломи, в коморах, на піддашшях ми знаходили купи пшеничного зерна, що чекало свого вигідного покупця, тоді як сила люду конала з голоду.
Це проймало мене інколи таким обуренням, що я сам починав завзято вишукувати зерно.
Та заспокоєння в цьому мені не було. Один лагідний покво-лий дідусь говорив мені крізь сльози:
— Коли б ти знав, голубчику, як його важко обробляти бодай тобі так легко його їсти!
Я мовчав.
— А нам що ж9> помирати з голоду ? — поспитав робітник що працював з нами.
— А що ти, товаришу, привіз сюди? Де твій крам? Тепер задарма хліб у мене грабуєш?
— Нічого, привезем ще!
Селянин докірливо хитав головою. Робітник замовк.
А я думав в цю пору: чи можу я дати вексель за всю стихію революції цьому дідусеві? Чи можу я взяти відповідальність за мільйони голодного, ошалілого люду?
Ось моя мука, що сичить мені в сердці, як тільки навколо повстане тиша. у
Мені одвели кімнату в грецькій родині. Кімната була чиста, з пухкими ліжками, канапою, комодом,— мебля міського міщанства. В сусідній кімнаті цілу добу не вгасав огонь у плитці — освячене родинне вогнище. Від нього по всіх кімнатах розходилась приємна теплінь.
Господиня більшу пору дня стояла коло вогнища: мішала паруюче молоко. Вона щодня варила каймак.
Зо мною жив політком нашого загону — міцний дебелий латиш. Хто він такий, як і чого попав до комуністичної партії, яке в нього минуле, звідки саме він — я не знав. Ми прожили з ним більше місяця, але нітрохи не зблизились. Ми по більшості мовчали або ж говорили про наші буденні справи.
Нам щодня мовчки господиня подавала ситу страву, і ми, пожадливі й голодні, одхарчовувались. І я почув, як поволі родиться в мені повна фізіологічна радість життя. Тоді дивився я навколо бадьорими очима і на вустах мені розходилась сита усмішка. До нас інколи зазирав господар, маленький чорний грек, хитав головою й, посміхаючись, говорив:
— Ой, булі время! Булі всякий время,— но такий, ой, не булі! Барані, свиня — город забралі, город кушать булі! Ой! Вай-анам! Вай-анам!
— Нічого, нічого! Ти он сколько жрьош! Тєбє мало іщо? А ти знаєш — там дєті з голоду помірають... Рабочій... женщі-ни... пухнуть! Ти ета знаєш!
— Ой! хліби он такой! А вісною мі пуля тіб бросім! Пахай сам — кушай сам. Ті булі сам работай — ті булі сам жрать!
— А ти что тут, с бандітами компанію водіть будеш?
— Какой бандіт! Бандіті — оні звер! Бандіті режет — бан-діті стріляєть. Ой, бандіті! З бандіті помірать нада! Нам нужні хорошій власть! Нам нужні крепкій власть... А хлібі ті сам работай.
— Нічого — приедем! Сам запахаєш! В Советской Росії, брат, лодирей не нада!
— Хі-хі-хі! Что то булі! Ой, что то булі! Вай-анам! Вай-анам!
І вони дивились один на одного лукаво й підозріло.
Це було ввечері. Комісар повагом перевалювався з ноги на ногу, важко сопів. Нарешті розперезався, зняв револьвера й почав роздягатись на ніч.
— Завтра нада викачку! — сказав він під кінець і важко зітхнув.— Нічого не подєлаєш! Республікє хлеба нада. Оні тут жірниє—горя не знають! А там...— і він безнадійно махнув рукою.
Ми швидко задрімали, і я відчував, як по всьому тілу розходились теплі п'яні соки.
І ось серед ночі прокидаюсь і чую: хтось настирливо стукає в вікно. Я розплющую очі й придивляюсь: у сірих присмерках дві військові постаті в якихось куртках зазирають до хати.
— Одчинив —і знову настирливий тривожний стук. Я чую, як у сусідній кімнаті ворочається грек.
— Одчини, чорти б тебе взяли!
— Хто ті є? — обізвався нарешті грек.
— Після взнаєш, одчини, кажу тобі, довго ти копошиться будеш?
— Ні могу, хто ті є? Как я тібе одчиню?!
— Довго ти варнякатимеш, піндос проклятий?
Грек ізсунувся з софи, закашляв, а далі я почув стук У двері. [
— Ой, вай-анам! Вай-анам!
В той же час до двору в'їхало кілька вершників. Я почув — грек мій знову закашляв, почав стукать ослінцями й швидко пішов одчиняти.
Прокинувся комісар, трохи підвівся й напружено вслухався. Я ж дивувався сам собі. Я добре знав, що сталась велика й страшенна небезпека і врятуватись нікуди. А мені в цю пору лише хотілось заховатись у теплу ковдру й снувати якісь свої затишні думки.
Комісар швидко зіскочив з ліжка й почав одягатись, увесь час тримаючи близько себе нагана. Він був стривожений, важко сопів, але всі його рухи були спокійні, розраховані.
— Ну, а ти що ж? Ти думаєш, тєбя помілують? Одівайся, брат!
Я знехотя виліз з-під ковдри й почав надягати одежу. Але не встигли ми й узутись, як двері з грюкотом розчинились і в нашу кімнату увірвалось кілька озброєних людей.