— Соромтесь же ви, що ворогуєте на браттю вашу і одновірців своїх! Жахніться і плачтеся перед Богом, інакше втратите славу небесну за саме лиш своє злопам'ятство! Ви слова братові не можете стерпіти, за малу обиду підіймаєте ворожнечу смертоносну і поміч берете у поганих на свою браттю.
І тут Ізяслав навіщось знову став повторювати те, що вже казав осібно Ростиславові та Давидовичам. Може, хотів, щоб кожен чув про кожного, сподіваючись, що слово княже від цього буде міцніше? Ростиславу сказав те саме, що перед тим у лодьї:
— За всіх нас старший отець твій, та не вміє з нами жити. А мені дай боже вас, браття своє, і весь рід свій мати в правді, як душу свою. Коли отець тобі волості не дав, так я тобі даю.
На що Ростислав, трохи подивувавшись у душі, але не втрачаючи своєї поважності, теж повторив уже сказане:
— Прийшов я сюди, доручивши себе Богові та тобі, бо ти старший за всіх нас серед онуків Мономахових. Хочу трудитися за Руську землю й коло тебе їздити.
Тоді настала черга Давидовичів, які до цього стояли мовби свідки супроти Ростислава, а тепер мали свідком його проти себе.
— Ось брат Святослав і племінник його не приїхали сюди, — докірливо мовив Давидовичам Ізяслав, — а ви всі клялися мені, що, хто буде на мене злий, на того вам бути разом зі мною; стрий мій Юрій з Ростова зобижає мій Новгород, дані в новгородців повіднімав, по дорогах проїзду їм немає. Хочу піти й управитися з ним або миром, або раттю. А ви хрест цілували, що будете разом зі мною.
Відповів йому Володимир Давидович те, що вже Ізяслав од них чув, але тепер хотів почути ще раз, уже при синові загадково-загрозливого Долгорукого:
— То нічого, що брат Святослав і племінник твій не приїхали, однаково ми тут, а ми всі клялися, що де твої будуть обиди, там нам бути з тобою.
— Любо мені се чути, — просльозився Ізяслав. — Отак збратаними в Божій вірі задля землі Руської та християн, як тільки стануть ріки, підемо всі на Юрія. Я через Смоленськ і Новгород, брат мій Ростислав з Смоленська, ви всі, браття, з землі вятичів, а всі зійдемося на Волзі коло устя Медведиці, звідтам рушимо на Ростовські землі.
— Негоже мені, князю, виступати супроти рідного отця свого, — з гідністю мовив Ростислав. — Готов єсмь служити тобі скрізь, а тут звільни мене, отче-брате.
Ізяслав при всіх обійняв і поцілував Ростислава за такі благочестиві слова.
— Дам тобі ті городи, що держав колись Святослав Всеволодович, — перехрестився він, — Котельницю, Межибоже та Бозький. Іди в Бозький Город, побудь там, постережи Руську землю, поки я сходжу на отця твого і помирюся з ним або якось інакше з ним управлюся. Ще хочу вклонитися тобі за те, що велику послугу зробив мені, порятувавши з неволі моїх вірних людей, і привіз їх до мене, хоч і немічних видом, та живих, хвала Богові. За це віддячиться тобі, князю, ще й на небі. Тепер, лікарю, коли й підеш знову в суздальську землю, то вже не так зопалу й без прикриття, а при моєму боці й з Божою поміччю.
— Сподіватися хочу, — сказав Дуліб, — що увільниш нас, князю, від цього походу. Надто тяжкі спогадування про суздальську землю маємо, аби ще раз там опинятися, та й немічні ще з Іваницею для далекого походу. Посидіти б нам у Києві та набратися сили.
— Коли так, то поїдете до мого брата князя Володимира, будете на княжому дворі. Тим часом побудь з нами, лікарю. Сподіваюся, не станеш відразу вирушати в дорогу? Бо ж квапився минулої осені, а куди? В поруб? А в порубі як? Може, розкажеш князям та дружині?
— Самі в поруби кидаєте людей, то мали б знати, що воно й до чого, — Дуліб пограв жовнами. — Мабуть, у тебе, князю, не один сидить у Києві?
— Про це знають мої тисяцькі та восьминники. Я ж коли й знаю, то про людей значних. Сидить новгородський єпископ Ніфонт. А за що? Бо спротивився Божій волі, не захотів митрополитом Климента, сіяв смуту й розрух, намовляв люд до непокори, і звідки ж намовляв? З церковного амвона! Кожен, хто сидить, знає, за віщо. Ти знав, лікарю, і Ніфонт знає.
— А князь Ігор? — спитав Дуліб.
— Те вже минуло. Брати його цілували хрест, що забудуть про все. Така була Божа воля, що збунтувалися кияни і вбили нашого брата.
— Перед тим кидав ти його в поруб, князю.
— Йшлося про стіл київський і про Божу волю. Задля Руської землі прийшов я в Київ. — Ізяслав перехрестився.
— Ми ж з Іваницею виконували твою волю. Тепер дозволь нам бути вільними. Поїдемо до Києва ще сьогодні, хоч і знесилені до краю. За дозвіл твій жити на Мстиславовім дворі — дяка велика. Не знаю, чи скористаємося з твого дозволу, а чи виберемо для себе незалежність, себто волю. Бо хоч давно доведено, що все на світі відносне, але є речі, які сприймаються тільки у вимірах конечних і ніякому почленуванню не піддаються. Такою є воля для людини. Або ти її маєш, або в тебе її відібрано. Середина ніколи не задовольняє. Рано чи пізно ти збунтуєшся і станеш на отой священний бій, про який співається в піснях і розповідається в легендах. Але який з мене боєць? Я лікар.
— Так, лікарю дорогий, стокротно так, — засміявся з Дулібового приниження Ізяслав. — Але хочу вважати й далі тебе своїм прибічним лікарем і знайти в Києві після свого повернення. Коли ж не хочеш тут затримуватися, то ось тобі знов моя золота гривна, щоб розчинялись перед тобою всі двері й стояли отвором усі брами, сину мій! Не кажу щасливої путі, бо ніщо не стане на заваді вам у цій землі, над якою спочила Божа благодать і мудрість.
Так вони знову поїхали від цього князя, що мав досить розповсюджену серед можних звичку робити одне, а казати зовсім інше, і супроводжував їх повільний дзвін з Остерського Городка, куди вже входила дружина князя Ростислава.
Їхали без поквапу. Пасли коней, розкладали вогнища, тішилися волею. Самі в цілому світі! Ніде нікого й нічого! Нема сторожі, ніяких обмежень, зникла залежність.
— Про що думаю, — вгадаєш, лікарю? — поспитав Іваниця, коли вже задуднів під копитами їхніх коней київський міст і ті самі хитрі мостищани дивилися їм услід, чи то впізнаючи торішніх своїх поважних гостей, а чи й ні. — Думаю, як то воно гарно було б оце поїхати до Кричка та діждатися, коли прийде туди Ойка. Йтиме вона по примерзлій осінній траві своїми босими ногами, а я сидітиму, дивитимуся і ані зворухнусь!