Щастя, хоч розділяла супротивників річка. Хай не широка, але достатньо глибока, щоб затримати суздальців на той час, поки Ізяслав або ж залаштується до битви, або відступить без ганьби й неслави, хоч відступ завжди так чи інакше несе неславу.
Врятували Ізяслава два верхівці, що зродилися не знати й звідки, десь, видно, перепливли на конях Остер, бо ще стікала по кінській шерсті вода і в самих вершників чоботи й порти були мокрі, як хлющ. Коли б не вода на конях і на вершниках, то можна б прийняти їх було за примари, — так зненацька вони зродилися, мовби й нізвідки, і такий страшний мали вигляд: худі, оброслі сплутаними бородами, крізь які ледь прозирало бліде, виснажене тіло, ніби в мерців або великомучеників, або в утоплеників, добре вимочених у воді. Кінна сторожа враз обскочила вершників з усіх боків, мечники, що стояли коло князівського шатра, вихопили з піхов свої мечі, але тих двох ніщо не стримало, вони спокійно їхали далі, тоді, не дбаючи про своїх коней, злізли на землю і пішли до Ізяслава, непевно ставлячи ноги, хитаючись, так ніби ось-ось мали впасти й сконати коло ніг у князя. Ізяслав безпорадно озирався, хотів був розгніватися, та не встиг, бо один з тих привидів заговорив, звертаючись, здається, до нього, хоч і без належної поштивості:
— Ось і повернулися до тебе. Здоров будь, князю.
— Здорові будьте, — ще не скинувши з себе розгубленості, відповів Ізяслав. Хотів спитати, хто такі будуть, але той випередив князя, бо сказано вже, що не володів належною поштивістю, спитав не без насмішкуватості в голосі, хоч і де б там взялася насмішкуватість у такому хирлявому тілі:
— Чи не впізнаєш?
— Не впізнаю? — недбало сковзнув по них своїми золотушними очима князь. — Кого я не впізнаю? Чому б мав упізнавати? Хто такі й чого вам тут треба?
— Дуліб я, твій лікар прибічний, — сказав той дивний чоловік. — А це — Іваниця.
— Ти лікар? Дуліб? З нами хресна сила і свята Богородиця! Живий?
— Коли не вмер, то живий.
— Де ж був так довго?
— Куди їздив, там і був.
— У Долгорукого?
— Там.
— І повернувся?
— Стою перед тобою.
Ізяслав перехрестився. Був сам собою завжди й скрізь. Насамперед мав виказати свою побожність і сердечну скруху…
— Застерігав я тебе, сину мій! І втримував від необачності. Не послухав мене. Міг би й навіки там зостатися.
— Міг.
— Але радуюсь, що вернувся цілий. Гей там, дайте гостям меду! Відведу тобі шатер окремий на вас двох. Переодягнетеся. Зігрієтесь.
— Дяка. В порубі звикаєш до всього.
— Кинув вас Долгорукий у поруб?
Ізяславові кортіло поспитати, що ж виїздив Дуліб, окрім свого сидіння в порубі, але гідність князівська не дозволяла, та й знав уже про грамоти до митрополита Климента і єпископа Онуфрія. Дуліб відразу задовольнив цікавість князеву, сказавши:
— Кинуто нас до поруба за несправедливе звинувачення проти князя Юрія, бо ніщо не ствердилося на цілковитий наш сором і ганьбу.
— Переконався в цьому? — суворо поглянув на нього Ізяслав.
— Стоїмо перед тобою, хіба не досить нашого вигляду самого? Мали час і змогу подумати про своє зухвальство й глупоту.
— Як же визволилися?
— Не маєш до нас довіри, князю?
— Питаю з співчуття, бо серце мені обливається кров'ю і душа крається від болю.
— Сиділи б там і до смерті. Визволив нас князь Ростислав, їдучи сюди з дружиною.
— Син Юріїв?
— Так.
— Супроти волі отця свого пішов?
— Князь Юрій був на той час у Берладника, а Ростислав часто навідував мене в порубі, радився зі мною, розпитував про тебе. І коли наспів йому час іти сюди на поміч Ольговичам, то випустив він нас із поруба і взяв з собою. Гінці наздоганяли нас кількаразово з велінням Юрієвим відправити в'язнів назад до Суздаля, та князь Ростислав не послухався.
Дулібові та Іваниці подано чаші з медом. Вони пили повільно, чи то смакували напій, чи то навмисне затягували час, випробовували терпіння Ізяславове, хоч хто ж не знав про нетерпеливість князеву.
— Покличу Петра Бориславовича, — мовив князь. — Треба записати все, лікарю. Коли йдеться про князів, то кличемо в свідки також нащадків. Ти обезневинив князя Юрія, полегкість це не лише для мене, але й для історії цілої. Радуюся вельми, Дулібе, і дивуюся, що стрий мій відплатив тобі невдячністю.
— Не треба Бориславовича, — відірвався від чаші Дуліб, — нічого не треба писати, сам усе запишу, князю. Та й не про се нині слід вести мову, то вже справи минулі. Тебе ждуть нові. Прибули ми до тебе вже й не як твої слуги і не як визволені з поруба, а передовсім послами від князя Ростислава. Чи згоден нас вислухати?
— Вже слухаю. Великий дар зробив мені князь Ростислав, коли випустив вас з поруба й повернув до мене.
— Не про це йдеться. Хоче Ростислав прийти до тебе як син.
— Обійми мої завжди розкриті для синів і братів. Кликав не раз його брата Гліба до себе, але той не прийшов. Вівся зухвало й негідно, колотився без кінця в цій землі, аж вигнали його геть.
— Ростислав розсварився з отцем своїм назавжди, бо вже понад десять літ не має волості, зрівняний мало не з Іваном Берладником у безпритульності й безземельності. В Долгорукого ж тільки й мови: кожен син повинен сам собі здобувати волость. Сини ж не вовки, щоб дбати про харч. Та й що надбали? Іван помер у поході. Гліб оганьблений поразками й кривоприсяжництвом. Через те Ростислав пішов од Долгорукого і вклоняється тобі, князю, і питає, чи може прийти?
— Негоже так приймати високих послів, — поважно мовив Ізяслав. — Передчуття не обмануло мене, коли хотів бачити вас перевдягнених, обсушених і обігрітих. Тепер зробимо саме так. Тим часом зберу своїх воєвод і бояр, прикличу князів чернігівських, що прибули сюди для дружби зі мною, хай почують від вас цю втішну вість ще раз, бо це радість для всієї Руської землі і для всіх християн.
Він відпустив Дуліба та Іваницю і звелів кликати всіх, з ким мав думати, а також запросити князів Давидовичів, готувати урочисту учту, отцю Іоанну — пишну відправу на честь того, що мало тут незабаром статися.
Та тепла осіння ніч на березі Остра минула вся у веселому палахкотінні смолоскипів, у брязкоті не зброї, а чаш і ковшів з вином та медом, з веселою метушнявою гінців з тої та другої сторони, у великій змаганині двох князівських таборів, хто кого переважить у дарах, у лестощах, у лицемірстві й сльозливій піднесеності.