Набряклі кров'ю обличчя. Розмахані руки. Несамовиті погляди. Розкричані роти. Всі рвуться до крику. Ніхто не хоче слухати. Гамір. Колотнеча. Ревище. Та що більше галасують, то менше чутно. Кожен б'є себе власним криком. Нагадують німих. Тут можна почути лише безмовних. Ці не піддалися загальному шалові. Зберегли спокій, їхня мовчанка мала стати найпромовистішою. Попервах загублені й потонулі в несамовитості крику, згодом виокремилися поодинокими острівцями спокою і розважливості. Тоді знайшли один одного. Пробиралися крізь розклекотаність з камінною впертістю. Може, зціплювали зуби. Може, впадали в розпач. Може, заламувалися в безсиллі. Того ніхто не відав. Захоплені марним галасом їх не зауважували. Нащо здалися нам спокійні? Хто мовчить, то не наш! Він не з нами. Його тут нема. Бо тут ми і тільки ми! Але нікому ще не вдавалося криком виростити бодай колосок жита. Добути жменю солі теж не вдавалося. Самотні в своїй мовчанці пам'ятали про це твердо. Не забували також і про те, що чоловікові часом треба або ж доводиться викричатися. Коли радість. І коли біль. І коли ненависть. І коли безсилля. І коли надмір снаги. І коли знаходить. І коли втрачає. І коли… Причин — без ліку. Кричати легше, ніж мовчати. І набагато простіше. Надто ж, як попадеш в ось таку розтелесованість. І вони з німою впертістю пробиралися крізь суцільний крик, щоб знайти один одного. Чи здогадувалися про те, що не самотні? Чи вірили, що шукатимуть недаремно? Були впевнені в тому, бо вже відчули перед тим силу поєднання. Починали все, тримаючись плече в плече. Були міцні й певні себе, але нечисленні. Коли ж зібрали довкола себе безліч люду, опинилися далеко один від одного. Розкидані, розметані, загублені, потонули безслідно. Тепер мали знову зібратися. Це нагадувало пробивання крізь водяні стіни. Билися крізь ревучі води. Мовчазність їхня попервах збувалася неувагою. Згодом вона видавалася смішною. Тоді стала підозрілою. їх ніхто не впізнавав. І не знав. Хто не кричить, той не наш. Чужий. Такого не потерпимо. Ті не сперечалися. Були згодні, їм — робити своє. Може, єдині знали, що мають робити. Бо в крикові чоловік часто забуває свої початки. Забиває собі памороки. Вся сила йде горлом, і нічого більше не зостається. Хоча що таке сила? Вона знову з'явиться, коли треба. Отож вільно розкошували в крикові, махнувши, зрештою, на тих загадкових і підозрілих. Проштовхуються кудись — то хай. Пробиваються — на здоров'я. Мають потребу якусь? У кожного своя потреба. Ще вчора їх упізнавали скрізь і всі. Ще й сьогодні. Поки не почався галас. В клекоті потонуло все. Пам'ять також. Тепер кожен заповзявся пересилити голосом коли не всіх, то бодай найближчих, і знай репетував, аж очі рогом лізли.
Здавалося, все це триває цілу вічність. Насправді облічувалося кількома митями. Було мов гриміння грому, мов спалах пожежі, мов удар води, що проривала греблю. Несамовитість враз змінилася заклопотаністю. Бо ті, з'єднавшись, пішли кудись, і виходило, що ведуть за собою всіх. Мовчки, але за собою. Іншого шляху не було. Та й який шлях, коли ти перед цим стовбичив на місці і пробував з крику добути чи то заохочення, чи то знання. А ті мали в собі спокійне знання, і їм усі повірили. Як, до речі, вірили й до цього. Тепер з'явився спогад. І тих упізнано. Он той, продимлений наскрізь, — то залізоруб з-над Почайни. А той, у світлій бороді, мов у стружці, — відомий усьому Києву Стварник. Сліпий Ємець з списом — то сліпий Ємець; попереду ж донька Ємцева, метка, мов коза, а норов у неї чортячий. Ще поряд з ними всіма — хоч і не київський, хоч і терся коло всіх князів, а тепер свій, та ще ж який свій! Іваниця! Гарний і дужий, серце втишується, на нього дивлячись, усміхається він так, наче йде на сватання, а йде ж, може, на смерть! Бо не ховається за спини, виступає чи й не найпершим і спрямовує похід куди? До Ярославового двору, до князя, до сили найвищої, найзагрозливішої, сили завжди ворожо-суворої для простого люду, звиклої лиш брати, віднімати, але ніколи не давати. Ну, що їм сила якась і чиясь? Той спалах несамовитості коло Софії минув безслідно, тепер повнилися силою мудрою, спокійною, незламною. Ніщо не мало значення для них. Вони загрожували всьому: князеві, боярам, воєводам, тіунам, дружині, їм не могло загрожувати ніщо. Київ — то були вони. Поза ними не існувало нічого. Двори князівські і боярські належали їхній владі, церкви й монастирі становили для них лиш спогад про свою працю і своє вміння, вкладене в них. Київські вали і брами належали їм споконвіку, бо Київ був з того боку валів і брам, з якого були вони: ковалі й кожум'яки, гончарі й сідельники, теслі й бондарі, возовики і зброярі, ткачі й кушніри, землекопи і водоноси, різники й човнярі, шевці й рибалки.
— Де князь? — гриміли вони на Ярославовім дворі.
— Князя сюди!
— Хліба!
— Мняса!
Кричко був коло самих сіней. Хотів першим говорити з князем. Зустріли його любов'ю, то як міг забути про киян, про цілий город? Хто забуває про Київ, той втрачає Київ. Ємець, спираючись на свого важезного списа, був ніби потвердження слів Кричкових. Звідки взявся тут Іваниця, ніхто б не міг сказати. Але був, стояв, мовчав, бо мовчала Ойка, яку вперше побачив відтоді, як ховала вона їх з Дулібом. Дівчина не питала про Дуліба, він сам не рвався до розповіді. Бо, видно, й сама знала. Та й хто не знав про лікаря? Везе десь ромейську принцесу для Долгорукого. А чи довезе?
— Князя!
— Де князь?
І князь вийшов у відкриті всім поглядам сіни. Старий, нікчемний, з заслиненою бородою, з засльозеними очима, перелякано-добрий, але безсилий. Не той князь. Не Довга Рука. В'ячеслав, про якого чули, якого любили за добрість, не знаючи однак, бачити не дуже й хотіли. Сьогодні то й геть не хотіли.
— Юрія!
— Довгу Руку!
— Нашого князя!
— Великого! В'ячеслав ворушив губами, щось казав. Ніхто не чув.
Не слухали. Не хотіли слухати. Потрібен був Долгорукий, а його не було.
Гриміло, ревло, телесувалося. Князь В'ячеслав пішов з сіней — того ніхто й не зауважив. Ждали Долгорукого. Хтось приніс чутку, ніби князя немає в Києві. Сидить чи то на Краснім дворі, а чи на острові посеред Дніпра.