— Геть, кнуре халастаний!
— Не знаєш Києва, — засміявся Петрило. — В Києві так: пиво кінчається, починаються жони.
— А я не жона!
— Хто ж?
— Бояриня!
— Ще свіжа.
— Однаково бояриня.
— Київська ж. А в Києві Петрило — восьминник. І свічки палити… — він знову потягнувся до Оляндри пожадливою рукою, але жінка витко визміїлася, висвітила темний закуток.
— Без тебе вже є!
Петрило тернув очі. В горниці стояв якийсь чоловік.
— Хто! — крикнув восьминник, хапаючись за меча.
— Я, — спокійно відповіли йому.
— Хто такий? Бо не лишу ні ока в лобі, ні зуба в роті!
— Чи не впізнав? Іваниця. Пили ж у князя те саме.
— Прудкий. Випередив. Як же свого лікаря полишив?
— Оце! Він собі, а я собі. Спить кожен для себе. І сни свої в кожного.
— До Цареграда б зготовлявся. Завтра відпливаєте.
— Хто пливе, а хто й ні.
— Чи не попливеш зі своїм лікарем?
— Не твоє діло.
— Сюди чом забрів?
— Оце! А ти чого?
— Я восьминник.
— Обох витурю, — сказала спокійно Оляндра, — всі мені остобісіли. Тепер бояриня, посплю хоч раз сама. Без нікого.
— Хоч і бояриня, а поїдеш зі мною. — Петрило насунувся на жінку темно й невідступно.
— Куди ж?
— Скажу.
— А Іваниця?
— До лікаря свого хай.
— Сам до нього йди, коли він тобі любий, — байдуже мовив Іваниця, аж Петрило зацікавлено повернув до нього голову.
— Ого! — подивувався він. — Коло Оляндри хоч хто…
— Боярині! — гнівливо нагадала жінка.
— Коло боярині Оляндри хоч хто голову… То, може, з нами? Забудеш свого лікаря? Не попливеш до Цареграда?
— Оце! Мав би пливти туди!
— З нами, — вирішив за Іваницю Петрило. — Ще ліпше. Збирайся.
— А куди? — мляво поспитав Іваниця, якому, власне, все збайдужіло, аби лиш утриматися бодай на короткий час коло сеї, такої приступної і водночас норовистої, як виявилося, жони.
— Ще я не згодна! — докинула Оляндра.
— Згодишся, коли скажу, що просить на вечерю сам воєвода Войтишич, найславніший чоловік у Києві, — урочисто мовив Петрило.
— Сам же казав: пиво скінчилося вже…
— Пиво кінчається, мед починається — так у Києві ведеться. Ти ж бояриня київська, то маєш це знати.
Так вони пішли до Войтишича, де, звичайно ж, був ігумен Ананія, був старий Борислав, батько боярина Ізяславового, високовченого Петра; приїхав і воєвода Мостовик, що, прикутий обов'язком і способом життя до дніпровського мосту, не зміг утекти з Ізяславом, Долгорукому ж ні коритися, ні служити не хотів; було ще кілька тих, хто наважився лишитися в Києві, сподіваючись на недовге перебування там Юрія. Важко перелічити всіх, хто там був, та й мало користі слухати це.
Дуліб чи й ждав того вечора Іваницю, хоч, коли подумати, то хлопець давно вже не блукав ночами, здається, після повернення їхнього з Суздаля вперше отак вирвався і не знати, чи й приблукає додому бодай на ранок. Вранці ж мали вони вже бути готові для далекої дороги. Готові, ще й не перемовившись словом? Та не це найперше турбувало Дуліба. Ойка — ось що йому боліло. Ніхто не міг прийти йому на поміч, нікому не міг сказати, ні в кого спитати поради. Тільки вона сама. Аби мав час, то, як хлопчисько, пробрався б до курників Войтишичевих і підстеріг там Ойку. Але ж уночі вона туди не прийде. А вранці він повинен бути в князя. Досі стримувався від нерозважливості, не спробував знайти Ойку, сподівався: прийде сама, як уміла вона. Тепер шкодував, а вдіяти нічого не міг.
За звичаєм розклав писемне приладдя, схилився над пергаментами, довго думав, написав: "Історія неспроможна перелічити страждання окремих людей, бо перед нею — нещастя цілих народів".
Відклав писало, підвівся з наміром рішучим і відчайдушним: піти до Войтишича. Що скаже старому воєводі — ще не знав, але вірив: зуміє якось повернути так, щоб побачитися з Ойкою. Міг би й відкласти на день чи два відплиття до Цареграда. Взяти шлюб з Ойкою. Попроситися під руку до самого князя Юрія. Весільний батько. Вінчання в Софії. Тоді взяти Ойку з собою. Сліпий Ємець? Може, взяти також і його. Хоч сліпим побуде в тих, хто випік йому очі, побуде в них уже й не бранцем, а високим послом.
Нездійснимість своїх мріянь збагнув, щойно переступивши поріг Войтишичевої гридниці, куди його проведено служками, які, видати, залічили Дуліба до воєводиних прихильників, бо ж уже бачили його тут на учтах, а в старого Войтишича до учти допускано лиш людей потрібних.
Дуліб, що з ним нечасто бувало, розгубився вельми. Гридниця сяяла від свічок, від коштовного посуду, від лискучих — чи то від поту, а чи й від жиру — лиць за столом.
— Після учти в князя та й знов… — почав був Дуліб, не знаючи, що сказати, і таки справді дивуючись обжиранню цих людей, серед яких аж тепер зауважив і оту суздальську Оляндру, і… свого Іваницю.
— Живе той, кого слухають, мій дорогий! — хрипко вигукнув Войтишич. — Щоб чоловіка ж слухали, в ньому повинен бути жир, будь воно прокляте! А щоб був жир, то треба їсти! Сідай з нами, дорогий!
— Дяка, я прийшов за Іваницею, — несподівано для самого себе промовив Дуліб, рішуче відкидаючи запросини Войтишичеві, головне ж: цими словами відразу й поховав свої заміри якось завести мову про Ойку. Та хіба й міг би про те говорити при людях? Сподівався застати Войтишича самого, може, втихомиреного і зворушеного великодушністю Долгорукого, — виходило, бач, не так. Думалося, що Войтишич за своє довге життя вже звершив усе, написане йому на роду: геройства, зради, підступи й підлоти. І він справді покінчив з усім добрим і благородним, а в підлості не знав упину ще й досі. Бо підлість — невичерпна. Вона не має кінця. Ні взагалі, ні в окремому чоловікові, надто ж коли чоловік той — Войтишич.
— Прийшов за Іваницею, — повторив Дуліб, побачивши як Войтишич важко підводиться з свого стільця, щоб Ш припрошувати гостя, брати його в обійми, лоскотати вухо бородою і шелестом свого звичного "Будь воно все прокляте!".
— Чи не мав кого послати? — поспитав Войтишич, розкрилюючи руки для обіймів і переходячи на свою солодкоголосість: — Дорогий мій, не відпустимо тебе, допоки не…
— Не звикли ми з Іваницею когось кудись слати, — вперто вів своє Дуліб. — Завтра в далеку дорогу нам, Іванице. Прийшов нагадати тобі.
— Оце! — нарешті обізвався Іваниця. — Тобі дорога, а мені — то й ні! Зостаюся тут.