Ростислав зворухнувся заперечливо, він мовби лиш щойно помітив Петра коло себе і здивувався його присутності й його словам.
— Мені знані й інші слова з Святого Письма, — сказав над головою в ученого боярина. — Мовиться там: "Де слово царя, там і влада". А кому ж вільно йому мовити: "Що чиниш?"
Петро відповів умить:
— Тут питається, кому вільно. Без відповіді. Себто, не заперечується право питати, а шукається той чоловік, який би зважився на це. Коли ж хтось такий знаходиться, то без страху питає. Кияни ж, як бачиш, князю, можуть не просто питати, а й усувати небажаного.
— Хто ж визначає бажаних? — без цікавості поспитав Ростислав.
— Сам город і визначає. Має свій голос, чутний повсюди.
— Повсюди, та не однаково. Зблизька чутно ліпше, боярине? Чи здаля?
Знову князь питав мовби без цікавості, аби лиш підтримати розмову, але й Петро, видно, неспроста набивався з своїми розбалакуваннями; Дуліб уловив намір бояринів, подумалося йому, що той не самочинно прилип до Ростислава, а має за собою ще когось, кому доконечно хочеться довідатися про заміри Юрієвого сина.
— Почуте штовхає чоловіка до вичинів тих чи інших, — зволожуючи уста медом, сказав Петро. — Історія дає нам безліч прикладів. Римський історик Тіт Лівій розповідає, як цар Тарквіній послав свого сина Секста Тарквінія вивідати настрої мешканців города Габії. При тому Лівій наводить таку собі баєчку. Як молодий римлянин, син вельможі, щоб вивідати таємниці Карфагена, поїхав туди мовби вигнанцем і прислав до батька слугу, питаючи, що має робити. Вельможа повів слугу на город і, прогулюючись, мовчки збивав ціпком маківки, так що не лишив жодної. Ось і все. Починається з слухання, кінчається понищенням усіх значних людей, тих, що вивищуються над загалом, мов маківки на стеблах. Але то не для Києва.
— Не знаю Києва, — байдуже відмовив Ростислав. — Може, через те й хочу на довший час затриматися тут, зупинившись на Красному дворі Всеволодовому. Будуть лови, забави. Коли хочеш, боярине, то будь моїм гостем.
— Дяка, князю, — вклонився Петро Бориславович.
Дуліб дедалі більше переконувався в нещирості бояриновій. Неспроста не пішов він у похід з Ізяславом, адже всім відомо було, що супроводжував князя повсюди, записуючи кожен його вичин і кожне слово заносячи на пергаменти, щоб зберегти для потомних. Розлучався з Ізяславом хіба що тоді, коли треба було їхати послом до союзників, бо тут ніхто не міг замінити високорозумного Бориславовича з його красномовством, ґречністю, стриманістю й книжними знаннями. Коли ж нині полишено Петра в Києві, то для якоїсь важливої справи, може, й для того, щоб вивідати справжні наміри Ростиславові, бо хоч відверто Юрієвому синові ніхто недовір'я не виявляв, його остерігалися всі прибічники Ізяславові, та й не так самого, як батька його, Долгорукого. Пригода з жебрацтвом коло Десятинної церкви мала б ще зміцнити підозри, може, через те Петро відразу пробився до Ростислава і завів цю сповнену натяків і недомовок бесіду, за кожним словом якої могла ховатися пастка.
— Обережнішим будь, князю, — порадив Ростиславові Дуліб, виждавши хвилю, коли вони при роз'їзді опинилися віч-на-віч. — Не подобається мені вельми сей Петрило, та й боярин Бориславович теж неспроста підсідав до тебе. Діло наше небезпечне вельми і занадто важливе, щоб зіпсувати його одним необачним словом.
Ростислав, за своїм звичаєм, не став прислухатися до розумної поради.
— Роби своє! — кинув майже зневажливо й повернувся до князя Володимира, який під'їхав, щоб попрощатися.
Іваниці набридло мерзнути на Ярославовім дворі разом з отроками й боярськими підлизами, які стерегли коней для своїх хазяїнів. Не почувався служкою, підлизуватися не мав до кого, не звик принижуватися; в Суздальській землі саджано його, як рівного, за княжий стіл, коли ж кинуто їх з Дулібом до поруба, то й там були разом, зрівняні в нещасті так само, як і в дні найбільших радощів.
Він прив'язав Дулібового коня коло сіней Ярославових палат, щоб Дулібові не довелося довго шукати, а сам поїхав собі по Києву в сподіванні знайти якусь розвагу, відродити своє тепер чомусь забуте безжурне байдикування.
Дуліб справді відразу побачив свого коня і збагнув досить легко все, що творилося в душі Іваниці, поки той мав мерзнути коло Десятинної церкви, а тоді ще й тут. Не образився на хлопця, а схвалив його тямкуватість, подумав також, що з Іваницею щось негаразд. В ньому мовби зломилося щось після поруба, пропала безжурність і добрість, став він якийсь неначе гостріший, шорсткіший, власне, став, як усі чоловіки, нічим тепер не вирізнявся, і, мабуть, першими відчули це жінки, бо вже не було в Іваниці пригод, не пропадав він ночами, не приносив Дулібові несподіваних звісток, які добував колись так легко, просто й ділився ними щедро й охоче зі своїм старшим товаришем.
Невже поруб так уплинув на хлопця? Чи цілковита невідомість? Бо не знав, чому кинуто їх, всупереч здоровому глузду, не відразу, як прибули до князя Юрія з безглуздим звинуваченням того в убивстві Ігоря, а вже опісля, як вони переконалися в його безневинності, довели його безневинність та ще й зблизька взнали його благородство і чисті високі заміри. Мстивість невластива була Долгорукому, тож як міг Іваниця витлумачити оте жорстоке веління закувати їх у залізо, везти через усю Суздальську землю, показуючи люду, мов диких звірів, тримати в смердючому порубі, в темній, задушливій хижі, возити з Суздаля до Кідекші й там замикати в кам'яному мішку, випускаючи на прогулянки лиш уночі.
Не відав нічого Іваниця про ті кілька розмов, які мав Дуліб у Кідекші з князем Юрієм, не здогадувався про те, як і чому їх "визволяв" з поруба Ростислав і яке справжнє призначення мав тут, на півдні. Може, щось відчув отоді, як тримав його Дуліб коло себе, поки сиділи вони в Кричка, але ж відчуття — то ще не знання.
Відкриватися перед Іваницею дочасно Дуліб не хотів. Мали вони вжитися як слід у Києві, стати тут своїми людьми; скинути з себе будь-які підозри, виказати свою незацікавленість справами сього города, не бути ні посланцями одного князя, як сталося торік, ні мучениками князя іншого, якими прийнято їх сюди. Просто бути мрибічним княжим лікарем, який водночас є лікарем для всіх. Бо ще Мономах сказав: "Вольного приспіте".