Темрява панувала у Войтишичевій гридниці, у всьому воєводському домі, темрява в душах, темрява в головах. У негідників завжди темрява в голові. Вони ніколи нічого не хочуть знати. Чом би мали оці нікчеми перейматися високими думами Долгорукого? Хотіли зганьбити його перед усім світом, заплямувати вбивством, а його, Дуліба, використати своїм знаряддям для цього. А він повірив. Шукав істину. Де? Яку? Повірив цим і нічого не знав про Долгорукого. Та й хто знає тут, у Києві? Між тим, лиш народ, який знає і шанує своїх великих синів, гідний величі й краси. Інакше — животіння в бруді, в приниженні, в нестачах тіла і — що гірше! — духу!
— Ходімо, Іванице, — кинув Дуліб. — Воєводі вже легше. Нас покличуть, як треба.
— Не привітався, лікарю, — запобігливо промовив Петрило, наміряючись перепинити дорогу Дулібові. — Не бачилися так давно. Здоров будь, лікарю.
— Здоров будь і ти.
Дуліб не зупинився. Іваниця подався за ним, лишаючи тих двох у притемненій гридниці.
— Бачив свою Ойку? — спитав Дуліб у переходах.
— Ні, не видко ж ніде.
— Чом же не пошукав?
— Петрило прилип і не відлипав, аж поки ти вийшов.
— Говорили про віщось?
— Випитував, хто нас спровадив у Суздаль.
— Сказав?
— Чи я дурний? Мовляв, самі й поїхали, як почули Войтишича та ігумена. Бо ж, мовляв, самі й спровадили нас. А він усе: хто?
— Не хотіли, видно, щоб ми туди їхали. Знали, як воно повернеться. Для них було б ліпше, аби я вже тут заявив, що винен у всьому Юрій Суздальський. Тоді проголосити це з церковних амвонів та зібрати віча в городах — ось і все. Так вони, мабуть, намірялися, а ми все поламали своєю дурною впертістю.
— Оце! Не така вже вона й дурна, виходить.
— Тепер виходить так. А коли ти в порубі сидів?
— Хто в порубі не посидів, той не чоловік. А ми ж з тобою благополучно вибралися.
— То пошукаємо твою Ойку?
— Не хочу. Знала, що ми тут, могла б і показатися.
— А коли не знала?
— То й тоді б могла показатися.
Дуліб не наполягав. Вони вийшли за браму. Київ западав уже в сон. Жодного зблиску світла не було над великим городом; доми, церкви, дерева зливалися в щось потворно-примарливе; був той час, коли ще не перекликається, розганяючи сон, сторожа і не погавкують ліниво з-під брам зледащені пси, час непевності й настороженості, час завмирання, переходу від кипіння, руху, колотнечі денної до спокою, безруху нічного. Щодня перед стемнінням сторожа виганяє з Києва всіх, хто не має в городі притулку на ніч, виїздять усі вози, виходять всі люди, навіть бездомні пси вибігають за городські брами, лякаючись лишатися на ніч у цьому загадковому, причаєному городі.
І лиш тепер, ідучи поряд з Дулібом, серед темряви й настороженості, збагнув зненацька Іваниця, скільки мала натерпітися торік Ойка, бігаючи ночами то до монастиря Феодора, щоб виманити звідти його, Іваницю, то пробираючись за брами Києва, щоб знайти їх аж на березі Почайни в Кричковій хижі. Чи її примушувано, чи сама вона, забувши про страх і небезпеку, намагалася перешкодити замірам отих, хто всіляко заважав Дулібові в його розслідуваннях. Самовільно чи примушувана? Хоч як воно було, але мав би пожаліти дівчину, а не казати їй прикрощі. Іваниця в темряві тяжко зітхнув, аж Дуліб засміявся.
— Шкодуєш, що не побачив? — спитав він.
— Оце ж. Бачив уже. Не сказав тобі, бо й казати нічого. Якась вона не така. Дика й дивна.
– Іншою не знаю твою Ойку. Поки дика, то й приваблива. Повинна бути неприручена й невпокорена. Ото жінка справжня.
Іваниця нічого не відповів, знову зітхнув, і Дуліб не став ятрити його душу. Ні з чим поїхали вони звідси рік тому. Так само повернулися. Все починалося заново.
У Десятинній церкві влаштовано урочисту відправу на честь походу Ізяславового в Суздальську землю проти Юрія Долгорукого. Князь Володимир, перед очима якого було вбито рік тому Ігоря, знову лишився в Києві замість старшого брата і намовлений був чи то боярами, чи ігуменом Ананією, а чи й самим митрополитом Климентом скликати до стольного города князів, воєвод, бояр, ієреїв вклонитися мощам святого Климента, привезеним колись із Корсуня ще Володимиром-хрестителем, і попросити успіху в поході Ізяславовому, поході, може, й вирішальному для долі цілої землі Руської.
Так з'їхалися до Києва всі можні, з Переяслава прибув син Ізяславів Мстислав, з далекого приграничного Бозька прискакав зі своєю дружиною Ростислав Юрійович, пишний і гордий, так ніби десь і не йшли полки на його рідного отця і на землю, де він народився і виріс.
Дуліб, як чоловік з княжого оточення, теж був у Десятинній церкві, серед розкішно вбраного боярства, яке мовби плавало в хмарах кадильного диму, виблискувало в сяйві численних свічок, позбавлене облич, — суцільна бундючність і пиховитість. Попереду стояли князі, але й до них не вичитувалося поваги в боярському натовпі, очолюваному Войтишичем і тисяцькими, тіунами та восьминниками; сяяли з вишнево-золотого мороку лики святих і великомучеників, та й до них не було ніякого діла цим зануреним у власну ситість і ненажерливість.
Ще було в них єдине почуття, якого й не приховували: очікування того, хто вийде вершити відправу. Дуліб вважав, що то буде сам митрополит, але митрополит з почтом вийшов і став на підвищенні збоку, а коло амвона опинився нікчемний, геть схований у негнучких, протканих сутим золотом урочистих шатах ігумен Ананія, що не знати з якої честі мав заступити тут і архієрея, і єпископа, і самого митрополита.
Голос у Ананії, кволий і приглухлий зазвичай, тут, у цій величі, губився зовсім; ігумен і не говорив, не виспівував, не прорікав урочисто, а мовби мекав, зате намагався вирізнити кожне слово, говорив неквапом, смакував сказаним, звертався не так до святого Климента, як до отих зібраних у соборі, бо все ж то зроблено було для них, справжніх господарів і повелителів Києва, які лиш прикривалися йменням князя, готові усунути його, лиш тільки він виявить непослух і непокірливість їхній високій волі, їхній владі, їхньому з діда-прадіда багатству, яке — єдине! — має вагу в сім світі.
"Христолюбивому та вірному князеві нашому, — мекав Ананія, — випроси корисне, щоб, окрім нинішнього доброго пробування, він і вічного блага сподобився, бо перейняв він доброчинство прабатьківське…"