Назавтра покликано їх до Войтишича. Але не на трапезу, не в урочистості й не з численним збройним почтом, а похапцем, серед темряви, в яку западав Київ тепер щодень раніше, бо дні коротшали помітно. Старого тисяцького вхопили сердечні млості, не помагало ніщо.
Войтишич, може, і помирав уже, то щастя, що в Києві саме з'явився княжий лікар Дуліб, вся надія була на нього.
Вони пішли в супроводі Войтишичевого чоловіка, їх пропущено в двір, проведено тими самими переходами, що й торік, опинилися вони в тій самій гридниці, де була тоді трапеза з обтяжливою велемовністю воєводиною, але тепер тут було пусто, притемнено горіло кілька невеличких свічок, настороженість і тривога вичувалися в усьому, на великому столі посеред гридниці зсунуте до середини стояло срібне начиння, що тьмяно полискувало в напівтьмі, видно, ще недавно тут обсідали стіл питухи й обжирайли, красувався в своїй пишноті сам Войтишич, невмирущий, зловісно-розкішний чоловік, що пережив десяток князів і геть забув межу між підлістю й лицемірством, збуваючи все на світі своїм улюбленим "будь воно прокляте!"
Дуліба поведено в воєводську ложницю, а Іваниця тим часом лишився в гридниці, щоб бути напохваті й помогти лікареві коли що, хоч, щоправда, Дуліб обходився завжди сам. Була в Іваниці надія, що десь трапиться йому тут Ойка і він зможе перекинутися з нею словом-двома, та довкола вешталися лише Войтишичеві служки найближчі; Ойка ж чи й допущена була сюди, в палати воєводські, вона десь тулилася з сліпим батьком у хижці в самому закутку дворовому, тут її ждати було б цілковитим безглуздям. Зате прийшов той, кого Іваниця й не ждав зовсім. Так само, як торік, мали вони знову спіткатися — тільки тепер уже не в дворі, а тут, у гридниці, хоч знову ж таки око в око. Всунувся до гридниці, тягнучи ноги почовгом, мов розгрібав ними сніг, дебелий Петрило, глипнув своїми безбарвними, що й у темряві сліпали, очима на Іваницю, стиха вилаявся:
— Чорти тебе й носять! Чого тут сидиш?
— А стережу, щоб твої чорти та не винесли душі твого воєводи.
— Ти той самий, що й торік? — подивувався Петрило.
— Оце ж!
— Казали, в Суздалі кинуто вас у поруб обох.
— Кинуто, а ми вилізли.
— Вилізли чи випущені?
— Знаєш свого князя ліпше за мене. Той садовити не любить, та вже як посадовить, то не випускає. Чи забув князя Юрія?
— Не твоє діло, рабе. Забув сам, видно, хто перед тобою.
— А чхати на тебе хотів. Не забув, що то ти боярина Кучку колись устрелив.
Петрило прискочив до Іваниці, затулив йому долонею рота.
— Розкричався! Хто тобі сказав таке?
— А сам князь Юрій.
— Ну, — Петрило відійшов, сів коло свічки, розгладжував світлі вуса. — Мало що скаже Долгорукий.
— Все про тебе знаю, — зловтішно мовив Іваниця. — І що ти довірений чоловік Долгорукого в Києві, теж відомо мені.
— Кому служу, того й довірений. Не ляпай язиком. Лікар у Войтишича?
— Так. Воскресне твій воєвода.
— Не збирається помирати. Ще й тебе переживе.
— Оце! Може, й ти переживеш?
— Поляпай мені ще язиком, то покажу!
— Думав я: дружити з нами станеш. Обидив Долгорукий і тебе й нас. Нас у поруб, а тебе з-перед очей прогнав за того боярина Кучку. Чи вже такий цінний чоловік був той боярин?
— Помовч, — попросив Петрило, — голова болить од твого базікання. Занудливий ти вельми чоловік, а на вид наче б і не такий мав бути. Розкажи ліпше про Суздаль. Що там бачив та як був з своїм лікарем?
— Оце! Мав би я тобі розказувати! Були та й уже. Бачиш, який я став, а який був.
— А скажи мені таке, — Петрило знову підійшов до Іваниці. — Ось тоді мали ви в мене обідати, а не приїхали. Як то вийшло?
– Їсти не хотілося, — засміявся Іваниця.
— Ти мені не крути, а кажи правду. Куди пропали?
— Сказано ж: у Суздаль. А перед тим у князя Ізяслава були. Він саме Бохмач допалював. Горіло довго, бо дощ. А князь Ізяслав придивлявся. Очі грів. Ну, а ми тоді вдарили далі. Аж на Суздаль. За вбивцями. Хоч вийшло, що й не вбивці ніякі. Ні Кузьма, ні Силька.
— Хто ж погнав вас аж у Суздаль?
— Совість.
Петрило почовгав трохи по гридниці, вийшов на світло, придивився до Іваниці.
— Совість ганяє чоловіка по світу, коли вона не чиста. Ти ж та твій лікар маєте совість чисту. Чи, може, не так?
— А так.
— Тоді чого ж мали братися аж у Суздаль? Та ще й до грізного Долгорукого?
— Не такий він і грізний. Князь добрий і славний.
— Добрий, а в поруб вас кинув.
— Куди ж мав кидати? Приперлися з самого Києва: ти, князю, вбивця! Радуйся й веселися.
Петрилові, однак, чомусь дуже кортіло звернути знов на те, з чого починав.
— То ти так і не сказав, хто ж послав вас у Суздаль?
— А Войтишич, — безжурно сказав Іваниця.
— Войтишич? — аж підстрибнув Петрило. — Смієшся з мене? Питаю, то кажи. А не хочеш, то скажи: не хочу. Верзеш абищо.
— Оце! При тобі Войтишич про вбивців казав. Ігумен Ананія й собі підпрігся. Та й ти.
— Я мовчав.
— Може, й мовчав. Підтакував мовчки.
— Але ж не посилали вас нікуди.
— Не посилали, то ми й самі здогадалися.
— Заплачу тобі добре, — пообіцяв Петрило. — Ще не знаєш мене. Я все можу в Києві. Аби лиш тримався мене.
— Оце! Маю Дуліба, то й годі. А заплату свою сховай. Згодиться.
Іваниця вже й не радий був, що зачепився за ПЄЇИ рила. Видно, тому навіщось конче треба було вивідати, хто ж спровадив їх тоді до Суздаля, а виходило, — хоч як верти, — що зробила це Ойка. Ще виходило: ніхто про це не знав. Все збігалося на ній, все тоді почалося, тепер мало кінчитися, принаймні так хотів Петрило та й ще, може, хтось. Ну, то не діждуться ж!
— Знаєш, — сказав Іваниця, — ти до мене не чіпляйся, бо повернеться князь Ізяслав, то скажемо йому, хто ти був у Долгорукого, — ось тобі й кінець. А може, ти й досі тут довірений чоловік князя Юрія? Для нього й випитуєш?
Петрило сплюнув і одступився від Іваниці.
— Не попадайся мені під руку, — порадив з неприхованою погрозою, — бо хто Петрилові перейде дорогу, то…
Замовкли обидва, прислухаючись чи то до того, як сичать тоненькі вогники свічок, чи то до відголосів з воєводської ложниці, хоч за дубовими дверима вмирали надійно всі звуки.
А там, розметавши пуховики і м'які соболині накривала, гологрудо лежав на підвищенні, мов справжній князь, воєвода Войтишич і кляв свої невчасні хворощі (бо хворощі завжди невчасні), свої високі літа (бо що вищі вони, то тяжчі), чотирьох Микол-бояринів (жоден з яких не провідав його сьогодні), Петрила (про прихід якого ще не знав) і взагалі все на світі, бо як подумати, то будь воно все прокляте!