В бою убили ескадронного Хтокала, поранили Лукаша, веселого заспівувача, що на всю бриґаду вславився своєю вдачею і вмінням складати пісні; ескадрон пішов ховати Хтокала. Лукаш лежав у лазареті. До нього приходили заспівувачі з других частин учитись. Тепер він складав пісню про геройську смерть ескадронного Хтокала. Сестри —жалібниці хтиво дивилися на його молоде кавалерійське обличчя, крутили йому "гоголь — моголь" і він бундючився, слинив хемічного опівця, весь писок вишмарував фіолетовим, а пісня не виходила.
У полон денікінці забрали Дроботю й хтокалового коня.
Ескадрон водночас радів і плакав.
Дроботя був ескадронним каїном, нехлюєм і задавакою і кожний аж реготався, згадуючи, що більше не доведеться бачити його рябої пики.
Плакали за хтокалевим конем і не менш ніж за самим Хтокалом.
Кінь був норовистий, вороний, з лисиною на лобі, у білих панчішках. Ніхто не міг сісти на нього, крім ескадронного. Звали коня — Шекспір, бо в той день, коли Хтокало дістав його — на обідраній позаторішній афіші прочитав він це ім'я. Ім'я йому подобалося, як і сам кінь. Ім'я приросло до коня.
Тепер кінь був у полоні й за Хтокаловою труною нікому було йти, бо за кавалерійськими традиціями кінь мусить іти за труною свого господаря.
Саме про це й хотів написати в своїй пісні Лукаш, але сестри — жалібниці лізли до нього із своїм "гоголь — мого-лем* — і ьін не міг зосередитися.
Нарешті він кинув олівця, прислухався до жалібного маршу, що доносився з кладовища й звелів умити себе. Сестри — жалібниці принесли воду, якраз тоді, коли з кла-
лонища долетів відгомін трьох сальв, і Лукаш прогнав їх. Йому стало шкода ескадронного. Бідолага Хтокало! Чор-тові біляки забрали Шекспіра й нікому проводжати тебе до могили! Нещасний Хтокало, дорогоцінний ескадронний, ти вмер, а твій друг Лукаш лежить тяжко поранений і...
Лукаш хникав. Він зовсім не тяжко був поранений. Нін був поет і це так прийшлося сказати — до рими. Амінь. Рана на нозі тільки трошки свербить. Скоро його випишуть, не більше тижня чекати...
Повз лазарет вертався з кладовища ескадрон. Ескадрон співав мляво. Заспівував Васька Хмурий. Лукаш аж скри-пився од його голосу... Позорить ескадрон, маруда!
— Васько! — крикнув він у вікно, підвівшись на ліктеві.— Васько, перестань співати, не позор ескадрона, бо пийду з лазарета, все одно рішу...
Але Васька мабуть не чув його. Він навіть не повернув голови — так захоплений був своїм співом. Васька думав, що співає, як соловей, а хрипів, як сорокалітня галка.
Шекспіра в полоні прийняли краще ніж Дроботю.
З Дроботі стягли чоботи й ґаліфе, наклали повну пазуху бебехів, всипали кільканадцять шомполів й замкнули в каталажку.
Шекспіра забрав собі ротмістр Рюпа. Він звелів засипати йому вівса, сам приходив дивитися, як той себе почуває в штабній стайні й був вельми задоволений. Він навіть хотів потріпати Шекспіра за холку, але той дико повів на нього оком, заіржав, кинув задом і ротмістр Рюпа похитав зі стайні.
— Ну й коня мені пощастило дістати... — сказав ротмістр у штабі. — Дикун!..
Підполковник Пивоварів недовірливо чмихнув носом.
— У ротмістра Рюпи завжди новий кінь... Мабуть знов якась кляча? А покажіть но вашого Росінанта!
Ротмістр Рюпа з призирством подивився на сухе обличчя 133
134 Пивоварова. У підполковника мабуть геморой,—подумо ротмістр, — у нього негїриемний колір обличчя... — І СІ<|< зав у голос:
— Парі, підполковнику!
— Чудесно! Американське?
— Єсть американське, — козирнув, утішаючись певною перемогою, ротмістр.— Поручнику, будьте свідком!
— А — а,— подумав підполковник Пивоварів,—так тобі ще свідків треба? На слово офіцера не віриш? Чудесної
Всі троє пішли до стайні. До них приєдналося ще КІЛЬКИ офіцерів. Дехто з них уже знав про ротмістрову здобич.
— Ви програли парі, пане підполковнику,— сказав начальник штабу. — Кінь, як огонь, як шістнадцятиліш євреєчка... Ви програли!
— Ого! — подумав підполковник, — раз пішло на такі порівнання — виходить кінь не абиякий! — і сказав у го лос: —подивимось!
Ротмістр Рюпа підійшов до стайні й крикнув:
— Митрофане, виведи мого нового коня! Митрофан відгукнувся:
— Счас, вашбродь! Так, що брикається... Підполковник запалив цигарку, підкрутив вуса й нервово
чекав. Біля нього зібралися вже майже всі штабні франти. Трохи поодалік згуртувалися козаки, вістові й днювальні, Нарешті на воротях стайні з'явився Митрофан. Він дер* жав у обох руках вуздечку й посувався задки. За ним бистрими очима блищала чорна, з білою лисинкою на лобі, голова Шекспіра. Ось і весь він з'явився, чорнявий красунь, франт у білих панчішках. Підполковник Пивоварів кахик нув і ковтнув слину. Ротмістр Рюпа обвів присутніх поглядом переможця. Отожбо, пане підполковнику, ваше Ватерлоо... Сільвупле! Ну як?
— Гран мерсі, ротмістре,— сказав підполковник.— Парі американське?
— Так точно!
— Можна вимагати що завгодно?
— Так точно!
— Я виграв і вимагаю коня...
Ротмістр Рюпа зблід. Він не чекав такого закінчення.
— Алеж ви... підполковнику... Росінант...
— Ви самі росінант, ротмістре!—під регіт штабних франтів крикнув Пивоварів.— Митрофане, добре стежте за конем... Як що трапиться—запорю!
Підполковник повернувся й пішов до штабу. За ним рушили штабні франти. Ротмістр Рюпа метнувся за підполковником, зробив два кроки, махнув рукою, сів на землю И заплакав. От тобі й Ватерлоо... і він Наполеон дев'ятсот дев'яносто девятий!
Вістові й днювальні трохи не репнули зо сміху. Така Історія! Пан підполковник Пивоварів програв американське парі, а виграш забрав собі... Найбільше ж реготалися над Рюпою. З нього дійсно було жалюгідне видовисько: сидів у гною посеред двору й по блискучих шаврових леях його ґаліфе повзали гнойові мурашки. Ротмістр Рюпа плакав гіркими сльозами за Шекспіром, як не плакав би мабуть за нареченою.
Нарешті він виплакався, підвівся з землі й пішов до штабу. Там він скорчив приємну фізіономію й, не відповідаючи на глузливі репліки товариства, снував таємну постанову: ні йому ні мені... кришка!
Чутка про Ватерлоо ротмістра Рюпи рознеслася по всій залозі. Вахмістр Дем'янов, кидаючи окраєць хліба у каталажку Дроботі, сказав: