Угору сходами ноші пішли трохи тихіше. Носії були сердиті: минула вже година, як вони заступили на чергування, а їм ще нізвідкіль не капнуло й на цигарку; один із них, крім того ж, був шофер, а носити ноші — не шоферове діло. Але в лікарні, десь, нікого не знайшлось до помочі санітарові, а не покинеш же малого лежати в машині. Вони мали спішно обернутися ще по двох пацієнтів: один дістав нагле запалення легенів, а другого в останню хвилину одчепили з зашморгу. Носії були сердиті і знову рвучко додали ходи. В коридорі світилося тьмяне світло і тхнуло, звісно, шпиталем.
— І нащо було його одчіпляти? — пробубонів один носій, той, що йшов ззаду, маючи на думці вішальника.
— Еге, нащо? — басом погодився й передній.
Кажучи так, він обернувся до товариша і знеобачки міцно вдарився об одвірок; ноші сіпнулися, і той, що там лежав, отямившись, зайшовся пронизуватим, моторошним криком. Крик той був дитячий.
— Ну-ну, буде, буде,— стрепенувся лікар, білявий молодик у студентському комірі, з нервовим обличчям. Він глянув на годинника: була вже восьма, власне, в нього давно малося бути по роботі. Вже з годину він марно чекав на доктора Ломаєра, якого, мабуть, уже десь ізлапали, тепер усякого можуть схопити, що й не схаменешся.
Молодий лікар увесь той час невважливо посіпував стетоскопа, не зводячи очей з дитини на ношах, лишень тепер погляд його впав на носіїв, що нетерпляче тупцялись біля дверей, і він спитав із серцем:
— У чім річ? Чого вам ще треба?
— Ношів,— озвався шофер.— Чи не можна б його куди перекласти? Ми мусимо мерщій їхати.
— А, так, так! Кладіть осюди,— кивнув він на шкіряну канапу.
Ввійшла нічна сестра. Лице їй було незворушне, але поважне. Вона взяла хлопчика за плечі, один носій — не шофер — підхопив його просто за ноги. Малий несамовито залементував, і лікар знову швидко зашепотів:
— Ну буде, буде, цить!
Носії ніби таки ще чогось дожидали. На роздратований лікарів погляд один носій, той, що й перше, спокійно сказав:
— Ковдру.
То, власне, була не його ковдра, її дала якась жінка на місці пригоди, бо не можна ж було без нічого везти хлопця з отакими розчавленими ногами. Одначе шофер розважив, що ковдра так чи сяк має дістатися лікарні, а в лікарні їх і своїх є, тій жінці її все одно не вернуть, а про хлопця, то вона не хлопцева,— отож він забере її тільки в лікарні, де на ковдри сутуги немає. Удома жінка якось уже її одхаючить, а за ковдру нині можна взяти добрі гроші.
Хлопець кричав без угаву.
Лікар із сестрою швидко розкутали йому ноги і хапливо подали ковдру шоферові. Вони мовчки ззирнулися між собою: на хлопчика страшно було дивитись: тіло йому з-під низу геть підплило кров'ю, куці полотняні штаненята були пошматовані на гноття, і ті криваві клапті позлипалися в одну жахливу кашу. Ноги малому були босі, і він кричав безперестану, кричав до моторошного розмірено й неквапливо.
— Швидше, сестро,— прошепотів лікар,— шприца, швидше!
Сестра справлялася дуже хутко й спритно, але лікар усе-таки квапив:
— Швидше, швидше!
Губи йому одно ворушилися на нервовому обличчі. Хлопчик не вщухав ані на хвилю, та сестрі просто незмога було хутчіше наладнати шприца.
Лікар перевірив хлопчикові пульс. Його бліде лице сіпалося з утоми.
— Годі-бо,— одно шепотів він, мов непритомний,— годі тобі!
Але дитина кричала й кричала, мов її на те народжено на світ. Аж ось надбігла сестра з шприцом у руці, і лікар дуже моторно й зручно зробив ін'єкцію.
Коли він, одітхнувши, витяг голку з цупкої, наче дубленої шкіри малого, двері одчинились і до палати швидко, схвильовано ввійшла сестра-черниця; вона мала була щось сказати, та, вглядівши лікаря коло понівеченої дитини, стулила уста, поволі, тихо приступила до канапи, лагідно кивнула головою лікареві й черговій сестрі і поклала руку на чоло хлопчикові. Малий звів очі догори й здивовано зирнув на чорну постать у себе в головах. Так, ніби то вона, діткнувшися до його голови прохолодною рукою, тамувала біль. Насправді ж то почала діяти ін'єкція. Лікар ще й досі тримав шприца — він знову глибоко одітхнув; потому запала тиша, безшелесна тиша, коли кожне могло чути власний віддих. Ніхто не озивався й словом.
Малому тепер, либонь, зовсім не боліло, він тихим і цікавим оком розглядався довкола.
— Скільки? — нишком спитався лікар у чергової сестри.
— Десять,— одмовила вона й собі нишком.
— Забагато, а проте побачимо. Чи ви нам трішечки не допоможете, сестро Ліобо?
— Авжеж,— швидко озвалася черниця, ніби нагло збуджена з глибокого сну.
Знову стало дуже тихо. Черниця придержала хлопчика за плечі, чергова сестра за ноги, і обидві заходилися стягати з нього криваве канцур'я. Тепер вони побачили, що кров спеклася з чимсь чорним. Підошви малому густо взялися чорною вугляною курявою, вугляна курява в'їлася в руки, все на ньому було кров, шмаття й та курява, масна, аж лиснюча вугляна курява.
— Ясно,— промимрив лікар,— скидав з поїзда вугілля й зірвавсь під колеса.
— Еге,— мовив нерівним голосом малий,— ясно.
Очі йому тепер були зовсім притомні й світилися якимось дивним щастям.
Ін'єкція робила чари. Черниця підкотила на хлопчикові сорочку попід саму шию. Тіло йому було невимовно, несвітськи худе, мов тіло старої гуски. Угорі понад ключицями позападали глибоченні ями, виповнені густою, аж чорною тінню,— справдешні провалля, куди ввійшла б уся біла, широка черницина рука. Тепер добре було видно й ноги, власне, те, що від них позоставалося. Вони, вгадувалось, були дуже тоненькі й стрункі.
Лікар кивнув головою до жінок:
— Либонь, чи не подвійний двосторонній злам. Треба просвічувати.
Чергова сестра обтерла ноги дитині змоченою в спирті шматкою, і вони стали ніби не такі страшні. Тільки худизна хлопчикова била в очі. Перев'язуючи його, лікар не переставав хитати головою. Тепер його знову облягли думки про Ломаєра; мабуть, того таки злапали, і якби навіть він і не пробовкнувся, то все-таки з біса прикро знати, що його посадять за той строфантин, а ти собі тим часом гуляєш на волі. Адже прибуток нарівно б ділили. А, чортовиння, вже, либонь, пів на дев'яту, ще й надворі зробилося так лиховісно тихо, ніщо ані шерхне.