Підвал будинку, де ми колись жили, займав крамник на прізвище Басколяйт; в сінях у нього завше стояли ящики з-під помаранчів і пахло гнилою садовиною, яка там чекала на машину, що вивозила сміття; крізь тьмяну біласту шибку до нас часто долинав гучний Басколяйтів голос — крамник своєю східнопрусською говіркою нарікав на лихі часи. Одначе з натури Басколяйт був людина весела; ми знали твердо, як то можуть знати лише діти, що його лайка — гра, так само, як і його сварки з нами, і часто, коли він показувався на східцях, що вели з підвалу на вулицю, його кишені були повні яблук, і він кидав їх нам, ніби м'ячики.
Та ми цікавилися Басколяйтом через його дочку Ельзу, про яку чуди, що вона хотіла стати балериною, а може, й стала вже, принаймні часто танцювала там, у підвалі, в кімнаті з пофарбованими нажовто стінами, в сусідстві з кухнею, де порався Басколяйт,— білява тендітна дівчина з блідим обличчям підводилась навшпиньки, хвилину пливла, неначе лебідь, а потім то кружляла по кімнаті, то підлітала догори й перехоплювалась через голову. Коли смеркало, мені видно було її з вікна моєї спальні: у жовтім прямокутнику вікна малювалась її тоненька постать, обтягнена ядучо-зеленим трико, бліде, напружене обличчя, вся її яснокоса голова, якою вона часом, підлетівши, зачіпала лампочку без дашка — лампочка гойдалась, і тоді ясне кружальце світла на мить розбивало сірий морок подвір'я. Не раз, бувало, сусіди кричали: "Шльондра!" Але я не знав, що таке "шльондра". А ще дехто гукав: "Свинство!" — і хоч мені здавалося, ніби я знаю, що таке "свинство", та я не вірив, що це може стосуватись Ельзи. У відповідь раптово відчинялося Басколяйтове вікно, з хмари чаду вихилялася його велика, майже геть лиса голова, і вкупі зі струменем світла на подвір'я лився потік його лайки, з якої я не розумів ані слова. Одначе Ельзине вікно незабаром зап'яли зеленим грубим оксамитом, крізь який ледве-ледве пробивалося світло. Але я, як і досі, щовечора вдивлявся в той тьмяний прямокутник і, хоч тепер не міг уже нічого розгледіти, виразно бачив Ельзу Басколяйт, як вона у своїм ядучо-зеленому трико лебедем пливе під лампочкою без дашка.
Та ми невдовзі переїхали з того будинку, я виріс, довідався, що таке "шльондра", добре назнався, що таке "свинство", бачив багато балерин, але жодна мені так не подобалась, як Ельза Басколяйт, про яку я відтоді нічого не чув. Ми переселилися до іншого міста, а далі знялася війна, довга війна, і я не думав більше про Ельзу Басколяйт; не згадував її й тоді, коли ми знову повернулися в те саме місто.
Я спробував усякої роботи і нарешті став за шофера до оптового торгівця садовиною, бо тільки й умів у житті, що водити машину. Мені щорана виписували подорожню, видавали ящики помаранчів або яблук, кошики слив, і я рушав до міста.
Одного разу, коли я стояв під коморою, де вантажили мою машину, і перевіряв вантаж за подорожньою, з контори, заліпленої плакатами, що переконували купувати банани, вийшов рахівник і спитав комірника:
— Чи можемо ми виконати Басколяйтове замовлення?
— Він знову дав замовлення? На синій виноград?
— Еге,— рахівник вийняв з-поза вуха олівець і зачудовано поглянув на комірника.
— Він завше замовляє те саме,— пояснив комірник.— Синій виноград, не знаю вже чому, та ми ніколи не виконуємо його замовлень. Хутчіше там! — гукнув він до вантажників у сірих халатах.
Рахівник знову сховався у своїй конторі, а я... Я більше не вважав, чи те мені вантажать на машину, що стоїть у папірці. Я знову побачив ясний прямокутник нічного вікна, побачив, як танцює Ельза Басколяйт, тоненька й бліда, в ядучо-зеленому трико, і цього ранку я поїхав не туди, куди мені веліла подорожня.
З тих ліхтарів, що біля них ми гралися дітьми, зостався лише один, та й той був безверхий. Більшість будинків лежала в руїнах, і мою машину раз у раз кидало на баюрах. На вулиці, що колись вирувала дітьми, я побачив одну-однісіньку дитину. Марний чорнявий хлопчик скоцюрбившись сидів на руїнах муру й писав на біластому поросі чоловічків. Коли я минав його, він позирнув на мене й одразу ж знову похнюпив голову. Я загальмував під будинком, де жив Басколяйт, і вийшов з машини.
Невеличка вітрина його крамнички припала порохом, пірамідки з картону, що там стояли, порозпадалися, а зеленава вивіска зробилась чорна від бруду. Я перебіг очима по стіні, рябій від зашпарованих вибоїн, нерішуче прочинив двері й поволі зійшов у підвал. У лице мені вдарило гострим духом прілих корінців, що позлипалися в кутку біля дверей; далі я вздрів Басколяйтову спину, сиві пасма, що повисмикувалися з-під кашкета, і відчув, як йому було важко наливати оцет із барила в пляшку. Він ніяк не міг дати собі ради з лійкою, пекуча юшка бігла йому по пальцях, і на підлозі стояла калюжа, підлога в тому місці підгнила, просякла кислим і рипіла під його ногами. Біля прилавка стояла сухорлява жінка в червонястому плащі й байдуже дивилася на нього. Аж ось він таки долив пляшку, заткнув, і тоді я сказав ще раз те, що був промовив біля дверей,— тихе "Доброго ранку". Але ніхто мені не відповів. Басколяйт повернувся, поставив пляшку на прилавок, і тоді я побачив його бліде, неголене обличчя.
Він підвів очі на жінку й мовив:
— Моя дочка померла... Ельза...
— Я знаю,— хрипко озвалася та,— вже п'ять років, як знаю. Мені ще порошку чистити посуд.
— Моя дочка померла,— знову сказав Басколяйт. Він дивився на жінку так, мов казав їй щось зовсім нове, мов питався в неї поради, але жінка мовила:
— Розсипного, кіло.
Басколяйт висунув з-під прилавка потьмянілий цебер, поколупав у нім бляшаною лопаткою і заходився тремтячими руками накладати жовтих грудочок у пакунок із сірого паперу.
— Моя дочка померла,— сказав він знову.
Жінка промовчала, а я оглянувся по крамниці, але так нічого й не побачив, крім припалих порохом пакунків з макаронами, барила з оцтом, що з його крана поволі капало, порошку чистити посуд та емальованого щитка, де білявий усміхнений хлопець їв шоколад, якого вже давно не було. Жінка поставила пляшку в плетений кошик, туди ж поклала порошок і кинула на прилавок кілька дрібняків; уже йдучи, вона враз постукала пальцем себе по лобі й по-змовницькому всміхнулася мені.