Вона підійшла, поцілувала пучки своїх пальців і приклала їх мені до вуст.
– Я вас більш не дражнитиму. Надто сердито ви огризаєтесь, як на квашу. Ну, а що тепер? Хочете ще келих вина? Чи подивитися фільми? Поплавати потемки в басейні? Віддатися жалісливим любовним утіхам зі своєю кіноматір'ю? Нічого з вищезгаданого?
Я похилив голову, щоб уникнути її глузливого й палючого погляду.
– Фільми. Я хотів би побачити Констанс Реттіген у "Прозорих завісах". Востаннє я дивився цю картину в п'ять років.
– Ви таки мастак підносити дух старих людей. "Прозорі завіси"… Заждіть, поки я заправлю проектор. Коли я була малим дівчам, мій тато працював в одному кінотеатрі у Канзас-Сіті, ото він і навчив мене всієї цієї механіки. Й досі не забула. Тож ніхто мені тут не потрібен.
– Ні, потрібен. Я. Дивитися фільм.
– Ет чорт… – Вона перескочила через подушки й заходилася коло проектора в кутку кімнати. Схопила з ближчої полиці коробку з фільмом і почала спритно заправляти плівку в апарат. – Ваша правда. А я дивитимусь, як ви дивитесь на мене.
Поки вона, щось мугикаючи, налаштовувала апарат, я відвернувся і вийшов на низьку терасу над пляжем. Очі мої помандрували з півдня на північ, ковзнули вздовж берега, краєм володінь Констанс Реттіген, а потім…
Унизу, біля самої води, я щось побачив.
Там нерухомо стояв чоловік або щось схоже на чоловіка. Чи довго він уже там стояв, чи тільки-но вийшов з моря, я не міг сказати. Мені не видно було, мокрий він чи ні. Але на вигляд начебто голий.
Я звів дух і швидко поглянув у вітальню. Констанс Реттіген, насвистуючи крізь зуби, ще поралася коло проектора.
Гарматним пострілом ударила хвиля. Я знов метнув погляд на берег. Той чоловік усе ще був там, стояв майже визивно: уперши руки в боки, задерши голову, широко розставивши ноги.
"Забирайся геть! – хотілось гукнути мені. – Чого тобі тут треба? Ми нічого не зробили".
"А ти певен цього?" – була моя наступна думка.
Ніхто не заслуговує на те, щоб його вбили.
Ніхто?
І ось за тією постаттю на березі накотила остання, найвища хвиля. Вона розбилася на снопи дзеркальних скалок, що враз накрили невідомого. І ніби змили його. Коли хвиля відлинула назад, він зник – певне, гайнув по піску на північ.
Назад, повз лев'ячу клітку в каналі, повз вікна спорожнілого будинку жінки з канарками, повз моє помешкання із саваном на канапі.
– Готові? – гукнула з вітальні Констанс Реттіген.
"Як по правді, то ні", – подумав я.
Коли я повернувся, Констанс сказала:
– Ну, дивіться, як старенька стане молодою.
– Ви не старенька, – заперечив я.
– А таки ні, побий мене бог. – Вона бігала по кімнаті, вимикаючи світло й збиваючи подушки на підлозі. – Ця затята поборниця здоров'я пише книжку, що має вийти наступного року. Підводна гімнастика. Секс у години відпливу. Які вживати бікарбонати, прийнявши всередину місцевого футбольного тренера. Як… О боже, ви знов почервоніли! Що ви знаєте про жінок?
– Не багато.
– Скільки ви їх мали?
– Не багато.
– Одну, – вгадала вона й задоволено гмукнула, коли я кивнув головою. – Де вона тепер?
– У Мехіко.
– Коли повертається?
– Через десять днів.
– Скучили? Любите її?
– Так.
– Хотіли б подзвонити їй і висіти на телефоні цілу ніч, аби її голос боронив вас від цієї страшної фурії?
– Я вас не боюся.
– Чорта з два не боїтеся. Ви вірите в тепло тіла?
– Тіла?
– Тепло! Секс без сексу. Невинні обійми. Ви можете вділити цій старій відьмі трохи консервованого тепла, не втрачаючи своєї цноти. Просто обняти й тримати, як ложку в руці. А тепер зверніть очі на стелю. Дія відбуватиметься там. Кіно цілу ніч, аж поки встане сонце, як ото в чоловіка… Ой, пробачте. Хай йому чорт. Ну, гайда, синку. Падаймо!
Вона опустилася на подушки й потягла мене за собою, водночас натискаючи якісь кнопки на щитку, втопленому в підлогу. Згасли останні лампочки. Задзижчав шістнадцятиміліметровий проектор. На стелі замигтіло світло й тіні.
– Дивіться. Як вам це?
Вона сіпнула своїм гарним носиком угору.
На стелі помолоділа на двадцять вісім років Констанс Реттіген запалювала сигарету.
А внизу поруч мене жива Констанс пахкала димом.
– Гарна була сучка, правда ж? – мовила вона.
Прокинувся я на світанку і в першу мить не міг збагнути, де я. Тільки почував себе неймовірно щасливим, так наче вночі зі мною сталося щось прекрасне. Нічого такого, звісно, не сталося – просто я перебув ніч серед безлічі розкішних подушок поруч із жінкою, від якої пахло прянощами та щойно настеленим паркетом. Коли я дивився на неї, пригадувались чудові різьблені шахи, виставлені у вітрині в дні дитинства. Або новісінька гімнастична зала для дівчат, хіба що з ледь чутним духом пороху з тенісного корту, який налип на бронзові дівочі стегна.
Я озирнувся у світанковому присмерку.
Та її не було.
На берег із шумом накотилася хвиля. У відчинені скляні двері війнуло холодним вітерцем. Я сів на подушках. Ген над тьмяною водою зметнулась і впала рука, потім знов і знов. Голос Констанс гукав мене.
Я вибіг на берег, кинувсь у воду й поплив, та вже на півдорозі вибився із сили. Ні, я не атлет. Отож повернувся назад і сів на піску чекати Констанс. Нарешті вона вийшла на берег і стала наді мною, цього разу геть голісінька.
– Боже, – сказала вона, – ви навіть не роздяглися. Що за молодь нині!
Я не відводив очей від її тіла.
– Ну як? Непогано, як на таку стару царицю, га? Гарний бюст, тугий задок, кучеряве волоссячко на…
Та я вже заплющив очі. Вона засміялась. І сміючись, зникла. Гайнула пляжем, пробігла з півмилі й повернулася, сполохавши тільки чайок.
Потім до мене долинув дух гарячої кави та свіжих грінок. Коли я приплентав до будинку, Констанс сиділа в кухні, і на ній, крім щойно накладеної косметики, нічого не було. Вона стрельнула на мене очима, мов фермерська дочка з якогось німого фільму, й подала мені грінки та джем, а тоді елегантно прикрила низ живота серветкою, щоб не бентежити мене. А я дивився на неї і їв. На соску її лівої груді була дрібка суничного джему. Я побачив це. Вона помітила, куди я дивлюся, й спитала:
– Зголодніли?
Я хапливо заходився намазувати маслом другу грінку.
– Ой горенько, йдіть уже дзвоніть у Мехіко.