Я хотів був засипати його запереченнями. Але прикусив язика. Бо краєм ока помітив щось таке, що змусило мене повернутись і ступити до порожніх пташиних кліток. Ще мить – і я побачив те, на що скерував погляд.
– Господи! – прошепотів я. – Хірохіто. Аддіс-Абеба. Вони зникли. – Тоді обернувся і, пильно дивлячись на Крамлі, показав рукою. – Хтось забрав із кліток газети з давніми заголовками. Хто б то не був, він не тільки налякав її до смерті, а й узяв ті газети. О боже, він ще й колекціонує сувеніри. Б'юсь об заклад, у нього в кишені знайдеться жменя конфетті з трамвайних квитків і відклеєна голова Скотта Джопліна.
– Що-що Скотта Джопліна?..
Крамлі й не хотів, проте все-таки підійшов і заглянув до кліток.
– Знайдіть ті газети – і ви знайдете його, – сказав я.
– Це нам за іграшку, – зітхнув Крамлі.
Потім я рушив за ним униз, повз обернуті до стіни дзеркала, що не бачили, ні як хтось піднімався вночі сходами, ні як ішов назад. Унизу біля сходів було запорошене вікно з об'явкою. Сам не тямлячи навіщо, я простяг руку і вийняв того папірця з-під висхлої липкої стрічки. Крамлі спостерігав.
– Можна його взяти? – спитав я.
– Вам буде тяжко дивитись на нього, – відказав Крамлі. – А втім, біс із вами. Беріть.
Я згорнув об'явку й засунув у кишеню.
В клітках нагорі не чути було пташиного співу.
До будинку, щось насвистуючи, ввійшов слідчий, налитий післяобіднім пивом.
Тим часом надворі пішов дощ. Лило над усією Венецією, а ми їхали в машині Крамлі геть від будинку жінки з канарками, геть від мого помешкання, від телефонів, що дзвонили невчасно, геть від похмурого моря, безлюдного пляжу й прибитих до берега потопельників. Вітрова шиба машини скидалася на величезне око, що плакало й саме себе витирало, потім знову плакало, бо щіточки на ньому ковзали й спинялись, а тоді, повискуючи, ковзали знов. Я сидів і дивився перед себе.
У своєму бунгало серед джунглів Крамлі поглянув на моє обличчя, зрозумів, що мені краще зарадить не пиво, а бренді, налив чарку й дав випити, потім кивнув головою на телефон v спальні.
– Маєте гроші, щоб подзвонити в Мехіко?
Я похитав головою.
– Вважайте, що маєте, – сказав Крамлі. – Дзвоніть. Поговоріть зі своєю дівчиною. Зачиніться й говоріть.
Задихаючись із радості, я схопив його руку й мало не поламав у ній всі кісточки. А тоді став дзвонити в Мехіко.
– Пег!
– Хто це?
– Та я, я!
– О боже, твій голос звучить так дивно, так далеко!
– А я справді далеко.
– Ти живий, хвалити бога.
– Ну звісно.
– А в мене минулої ночі було якесь жахливе відчуття. Заснути не могла.
– Коли, Пег, о котрій годині?
– О четвертій. А що?
– Господи!
– Що?
– Нічого. Я теж не міг заснути. Як там Мехіко?
– Повне смерті.
– Боже, я думав, вона вся тут.
– Що ти кажеш?
– Та ні, нічого. Боже мій, як приємно чути твій голос!
– Скажи мені щось.
Я сказав те щось.
– Скажи ще раз!
– Чому ти так кричиш, Пег?
– Не знаю. Ні, знаю. Коли вже ми одружимось, хай тобі чорт?
– Пег… – злякано мовив я.
– Ну, то коли?
– З тридцятьма доларами на тиждень, із сорока, як пощастить, а то й тижні, навіть місяці без нічого?
– Я складу присягу на бідність.
– Отож-бо.
– Правду кажу. Через десять днів приїду й складу обидві присяги.
– Десять днів – це десять років.
– Чому ми, жінки, завжди мусимо просити руки в чоловіків?
– Бо ми страхопуди й боїмося більше, ніж ви.
– Я візьму тебе під свій захист.
– Цікава в нас розмова. – Я подумав про минулу ніч, про те, що висіло в мене на дверях, а потім наважило на край ліжка. – Ти б там усе-таки поквапилась.
– Ти ще пам'ятаєш моє обличчя? – раптом запитала вона.
– Що?
– Ти ж пам'ятаєш його, правда?.. Бо я… боже мій… оце тільки годину тому я спіймала себе на страшній, жахливій речі. Я не могла пригадати твого обличчя, навіть кольору очей, і тоді зрозуміла, яка я дурепа, що не взяла з собою твоєї фотографії і все стерлося з пам'яті. Мене лякає сама думка, що я могла б тебе забути. Ти ж ніколи не забудеш мене, правда?
Я не сказав їй, що тільки вчора також не міг пригадати, якого кольору в неї очі, й з годину мучився цим, і то було наче сама смерть, але я марно сушив собі голову, хто ж умер перший – Пег чи я.
– Мій голос допомагає тобі?
– Так.
– Я там з тобою? Ти бачиш мої очі?
– Так.
– Бога ради, одразу ж, як повісиш трубку, надішли мені свою фотографію. Я не хочу більше боятися…
– У мене є тільки поганенький знімок із двадцятип'ятицентового фотоавтомата, і я…
– Надішли його!.. Не треба було мені сюди їхати й залишати тебе там напризволяще.
– Ти так кажеш, наче я твоя дитина.
– А хто ж ти?
– Не знаю. Пег, а любов може захистити людину?
– Повинна. Якщо вона не захистить тебе, я ніколи не прощу цього богові. Ну, поговорімо ще. Поки ми розмовляємо, любов тут, і з тобою все гаразд.
– Тепер зі мною все гаразд. Ти мене вилікувала. А то я був занедужав сьогодні, Пег. Та так, трохи… Мабуть, з'їв щось. Але тепер усе добре.
– Коли повернуся, переїду до тебе, хоч би що ти казав. А як одружимося, то буде й зовсім добре. Просто тобі доведеться звикнути до того, що я зароблятиму на життя, поки ти кінчатимеш свій Великий Американський Епос, і к бісу все інше, не хочу нічого чути. А колись згодом ти утримуватимеш мене!
– Ти й цю розмову береш на свій кошт?
– Авжеж, бо я страшенно не хочу вішати трубку й волію розмовляти з тобою цілий день, а я ж знаю, в який гріш це тобі влетить. Ну, скажи мені ще того, що я хочу почути.
Я сказав ще.
А потім її не стало чути, в трубці загуло, і я лишився наодинці з телефонним дротом завдовжки дві тисячі миль, в якому зачаїлися міріади примарних шепотів, що линули тепер до мене. Та я перетнув їм дорогу, перше ніж вони сягнули мого вуха й прослизнули в голову.
Потім я відчинив двері і вийшов до кухні, де Крамлі чекав біля холодильника й одразу відчинив його, щоб дістати підкріплення.
– Ви здивовані? – засміявся він. – Так забалакались, аж забули, що ви в моєму домі?
– Забув, – погодився я.
І взяв те, що він дав мені з холодильника. З носа в мене текло, і почував я себе геть нещасним.
– Хапайте паперові носовики, синку, – сказав Крамлі. – Беріть усю коробку… І поки не забули, – додав він, – доведіть мені до кінця ваш список.