Але що довше я стояв там, наражаючи себе на небезпеку бути збитим якоюсь машиною, то пронизливіше дзвонив телефон, і це дедалі дужче скидалося на дзвінок із похоронної служби з сумною звісткою. Зрештою я підійшов і зняв трубку.
– Вона ще жива, – почув я голос.
– Пег?! – крикнув я.
– Заспокойтеся, – сказав Елмо Крамлі.
Я привалився до стінки кабіни, насилу зводячи дух і відчуваючи полегкість і гнів водночас.
– Це ви дзвонили хвилину тому? – задихано спитав я. – Звідки ви знаєте номер?
– Та всі у вашому богоспасенному містечку щоразу чують, як видзвонює телефон у тій будці, й бачать, як ви мчите до нього.
– Хто живий?
– Жінка з канарками. Я вночі перевіряв…
– Так то ж було вночі.
– Та я не того дзвоню, чорт забирай. Сьогодні надвечір з'явитесь до мене додому. Можливо, доведеться злупити з вас шкуру.
– За що?
– Що ви робили біля мого будинку о третій годині ночі?
– Я?!
– Раджу вам подбати про добре алібі, їй-богу. Не люблю, коли за мною ходять назирці. Я буду вдома близько п'ятої. Якщо висповідаєтеся щиро, то, може, почастую пивом. Якщо почнете крутити, дістанете коліном під зад.
– Крамлі! – заволав я.
– Щоб були неодмінно. – І він поклав трубку.
Я поплентав назад до своїх дверей.
Раптом телефон задзвонив знову.
Пег!
Чи той мовчун із крижаним подихом?
Чи, може, знову Крамлі зі своїми ницими штуками?..
Я вскочив у дім, захряснув за собою двері, а тоді, насилу тамуючи нетерпіння, заклав в "Ундервуд" чистий аркуш паперу для Елмо Крамлі й примусив детектива говорити про мене тільки втішні речі.
Десять тисяч тонн імли впало на Венецію; вона затягла мої вікна й заповзала у шпари під дверима.
Щоразу, як у душу мені закрадався вогкий, моторошний листопад, я знав: давно пора зробити дві речі – поїхати геть від моря й підстригтися.
У підстриганні волосся є щось таке, що вгамовує кров, заспокоює серце й дає полегкість нервам.
До того ж десь у закутку моєї свідомості звучав голос старого, що, шкандибаючи з моргу, побивався: "Боже мій, хто ж це так жахливо його підстриг?"
Те чорне діло зробив, звісно ж, Кел. Отож я мав не одну причину навідатись до Кела, найгіршого перукаря у Венеції, а то й у цілому світі, зате дешевого, що чекав тебе за запоною туману з тупими ножицями й грізно вимахував своєю електричною машинкою "Джміль", наганяючи жах на бідних письменників та простодушних клієнтів, що випадково забрідали до нього.
Кел, подумав я, вистриже просвіт у темряві.
Спереду коротше. Щоб не заважало бачити.
Коротше з боків. Щоб не заважало чути.
Коротше ззаду. Щоб я міг відчувати небезпеку за спиною.
Коротше!
Але того дня я не потрапив до Кела.
Коли я вийшов з дому в туманну млу, по Віндворд-авеню рухалась процесія величезних темних слонів. А іншими словами – валка потужних чорних ваговозів з величезними підйомними кранами й гігантськими екскаваторами позаду. Вони оглушливо гуркотіли, посуваючись до прогулянкового помосту, щоб зруйнувати його чи принаймні почати руйнувати. Чутки про це ходили вже кілька місяців. А сьогодні воно мало статися. Чи найпізніше завтра вранці.
До зустрічі з Крамлі в мене залишалося ще більше, ніж півдня.
А відвідини Кела були далеко не найбільшою втіхою в світі.
Слони гуркотіли й ревли моторами, стрясали бруківку, наближаючись до своєї мети: пожерти павільйон сміху та баских коней на каруселі.
Цілком поділяючи почуття одного давнього російського письменника, що страшенно любив збавляти зиму з її завірюхами в постійному русі, я просто не міг не податися за ними.
На той час, як я дістався до помосту, половина машин уже з'їхала вниз на піщаний пляж, щоб приймати в свої кузови брухт, що його скидатимуть через парапет. Решта гуркотіла далі, посуваючись до китайського ресторанчика й здіймаючи порохню на підтрухлявілих мостинах.
Я й собі потягся туди, чхаючи й сякаючись у паперові носовики. З моєю застудою лежати б удома в теплі, але сама згадка про те, які туманні, млисті й мрячні думи обсядуть мене в ліжку, гнала мене вперед.
Десь на середині помосту я спинився, вражений власною сліпотою, дивуючись, скільки там людей, яких я не раз бачив, але зовсім не знав. Половина павільйонів була забита свіжими сосновими дошками. Декотрі ще стояли відчинені, немов чекаючи, поки зірветься вітер і почне метати обручі й збивати молочні пляшки. З кількох яток повиходили молоді люди, що здавалися старими, й старі, що здавалися ще старішими, і стояли, проводжаючи очима ті машини, які з гуркотом простували в кінець помосту трощити й зносити шістдесят років минулого.
Я роздивлявся навколо, аж тепер усвідомивши, як рідко бачив, що ховається за тими непримітними дверима й під спущеними брезентовими навісами.
І знов у мене виникло таке відчуття, ніби хтось крутиться поблизу й стежить за мною.
На поміст насунуло велике пасмо туману, байдужно поминуло мене й попливло далі.
Наче застереження.
Тут, на середині помосту, стояла невеличка похмура хатина, повз яку я проходив років із десять і ні разу не бачив, щоб штори на вікнах були підняті.
Сьогодні вікна там уперше були не зашторені.
Я заглянув у вікно.
Ого, подумав я, та там ціла бібліотека!
Тоді швидко підійшов, міркуючи собі, скільки таких бібліотек приховано від людських очей отут, на венеційському помості, і в старовинних провулках містечка.
Я стояв під вікном і згадував, як іноді ввечері бачив тут світло за шторою й тінь людини, що перегортала сторінки невидимої книжки, і до мене долинав ледь чутний голос, який вимовляв слова, декламував вірші, філософствував про таємниці всесвіту. Мені завжди здавалося, що то має бути письменник, заглиблений у роздуми, чи актор, цілком поглинутий роботою над роллю з якоїсь сучасної трагедії, – такий собі новітній король Лір з двома додатковими комплектами лихих дочок і з половинним запасом розуму.
Але сьогодні, о цій полудневій годині, штори на вікнах були підняті. В кімнаті й досі світилася невелика лампочка, проте нікого там не було, тільки меблі – письмовий стіл, крісло, громіздка старомодна шкіряна канапа. А обабіч канапи й під усіма стінами кімнати здіймались аж до стелі гори, вежі й бастіони книжок. Тисячі зо дві, не менше, книжок тіснились і купчились на полицях, що сягали самої стелі.