Ще не дограв перший бік платівки, як я вже плакав.
– Ну, ну, – прошепотіла Фанні, знов наливаючи мені в келих. – Ну ж бо, не треба.
– Від Пуччіні я завжди плачу, Фанні.
– Я знаю, любчику, але ж не так гірко.
– Ваша правда, не так гірко. – Я відпив половину вина з келиха. То був "Сент-Емільйон" урожаю 1938 року, з доброго виноградника, принесений кимось із багатих приятелів Фанні, що їхали до неї через усе місто щиро погомоніти, посміятися, відвести душу в товаристві одне одного, незалежно від того, чиї статки більші. Колись я бачив, як піднімалися старими сходами родичі Тосканіні, й зупинився, даючи їм дорогу. А одного вечора назустріч мені спускався Лоренс Тіббет, і ми розкланялись. Вони завжди приносили до розмови найкращі вина й завжди йшли від Фанні усміхнені. Центр світу може бути для людини де завгодно. От він і був тут, на другому поверсі багатоквартирного будинку на злиденній околиці Лос-Анджелеса.
Я витер сльози, що накапали мені на рукав піджака.
– Розказуй, – мовила прекрасна гладуха.
– Я знайшов мертвого чоловіка, Фанні. Та ніхто не хоче мене вислухати!
– Боже мій! – Рот у неї розтулився, і її кругле обличчя стало ще кругліше; очі злякано розширились, потім лагідно й співчутливо втупились у мене. – Бідолашний хлопчина. І хто ж він?
– Один із тих симпатичних дідів, що завжди сидять у павільйоні біля кінцевої станції, де продаються квитки на приміський трамвай. Вони засідають там ще від тих часів, коли Біллі Санді вдався до Біблії, а Вільям Дженнінгс Браун виголосив свою знамениту промову.[9] Я бачив їх у тому павільйоні, ще коли був хлопчаком. Чотири діди. Здавалося, вони сидітимуть там вічно, немов приклеєні до дерев'яної лави. Я, мабуть, і не зустрічав жодного з них деінде в містечку. Вони просиджували там цілі дні, тижні, роки, курили люльки чи сигари, балакали про політику й судили-рядили, як дати раду країні. Коли мені було п'ятнадцять, один із них поглянув на мене й спитав: "Ну, а ти, хлопче, коли виростеш, то змінюватимеш світ тільки на краще, еге ж?" "Так, сер!" – відказав я. "Сподіваюся, так і буде, – промовив він. – А ви, товариство?" "Так", – озвалися всі й усміхнулись до мене. То от, старий, що тоді мене запитував, і є той мрець, якого я знайшов минулої ночі в лев'ячій клітці.
– У клітці?
– У воді, в каналі.
– Ну, тоді тобі потрібно послухати ще трохи з "Тоски".
Фанні зрушила з крісла, мов снігова лавина, високою хвилею перекотилася до патефона, добре накрутила пружину й тихенько, наче божий шепіт, опустила голку на другий бік платівки. А коли залунала музика, вона повернулася до свого крісла – бліда й велична, безмовна й смутна, як корабель-привид.
– Я знаю, чому все це так тяжко тебе вразило, – озвалася вона нарешті. – Причина одна – Пег. Вона й досі в Мексіці, опановує науку?
– Ось уже два місяці. А мені здається – два роки, – відказав я. – О боже, я такий самотній!
– І надто вразливий, – докинула Фанні. – А чом би тобі не зателефонувати їй?
– Ну що ви, Фанні, такого я не можу собі дозволити. А замовляти розмову за її рахунок не хочу. Лишається тільки сподіватись, що вона сама з дня на день мені подзвонить.
– Бідолашний хлопчина. Страждає від кохання.
– І від смерті. А найстрашніше, Фанні, що я навіть не знав, як звуть того старого! Хіба це не ганьба?
Другий бік "Тоски" остаточно добив мене. Я сидів, похнюпивши голову, і сльози скапували з кінчика мого носа в келих з вином.
– Ти занапастив свій "Емільйон", – лагідно мовила Фанні, коли платівка скінчилась.
– Тепер я місця собі не знаходжу, – сказав я.
– Чому це? – Фанні, громадячись біля патефона, нагострила нову голку і знайшла веселішу платівку. – Чому?
– Хтось убив його, Фанні. Хтось запхав його в ту клітку. Ніяк інакше опинитись там він не міг.
– Ой лишенько, – зітхнула вона.
– Коли мені було дванадцять, одного з моїх дядьків у східних штатах убили грабіжники, вночі, просто в його машині. На похороні ми з братом заприсяглися знайти вбивцю й розправитися з ним. Одначе він і досі живе собі десь. Та це сталося давно і в іншому місті. А тепер усе воно тут. Хто б не втопив старого, а той чоловік живе десь за кілька кварталів од мене у Венеції. І коли я його знайду…
– Ти віддаси його в руки поліції. – Фанні важко, але лагідно нахилилася вперед, до мене. – Треба добре виспатись, і тобі полегшає. – Тоді пильно придивилась до мого обличчя й сумно, наче на моєму похороні, промовила: – Ой ні, тобі не полегшає. Ну що ж, роби своє. Будь таким самим дурнем, як усі чоловіки. Боже, що за доля в нас, жінок: бачити, як ці дурні вбивають один одного, як убивці вбивають убивць, а самим стояти збоку й лише волати до них, щоб спинились, і не бути почутими. Невже й ти не чуєш мене, любчику?
Вона поставила на диск іншу платівку, легенько, наче ніжним цілунком, опустила на неї голку, а тоді припливла назад і торкнулася моєї щоки пухкими й рожевими, як пелюстки хризантеми, пальцями.
– Прошу тебе, будь обережний. Не подобається мені та твоя Венеція. Поночі на вулицях обмаль світла. Та ще оті бісові нафтові помпи стугонять цілу ніч без угаву, мовби ридають по комусь.
– Венеції я не боюся, Фанні, ні Венеції, ні того, що в ній чигає.
Чигає, стоячи в темних коридорах, подумав я, за дверима старих чоловіків і старих жінок.
Фанні обернулася гігантським льодовиком, що навис наді мною.
Мабуть, вона знов придивилася до мого обличчя, де все було як на долоні, ніщо не могло сховатись. І вона мимоволі позирнула на власні двері, так ніби за ними майнула якась тінь. Її інтуїція приголомшила мене.
– Що б ти не робив, – долинув її голос із глибин стоп'ятдесятикілограмової гори плоті, нараз охопленої страхом, – не принось свого діла сюди.
– Смерть – не така річ, яку можна принести з собою, Фанні.
– Ой ні, саме така. Добре витирай ноги, коли входиш у дім. Ти маєш гроші, щоб віддати костюм у хімічну чистку? Я тобі позичу. Начищай до блиску черевики. Чисть зуби. Ніколи не озирайся на вулиці. Вбити можна й поглядом. Якщо ти на когось подивишся й даси взнаки, що хочеш, аби тебе вбили, він піде за тобою назирці. Можеш приходити сюди, любчику, але перед тим добре відмивайся й дивись тільки вперед.