І почав говорити завчені фрази протоколу розтину.
— Не спішіться так, я не встигаю! – попросив старий.
— Я не збираюся тут сидіти до ночі!
— А ви не припускаєте думки, що душі небіжчиків спостерігають за вами й чують, як ви непоштиво говорите про смерть?
— Душі нема. Бога нема . — відрізав Олексій Іванович. – І так само потойбічного життя.
— То виходить, від них нічого не зосталося?
— Ну, діти, пам"ять...
— Які діти? У тієї старої жінки двох синів спалили живими у стодолі.А доньку забрали до Німеччини. Щодо цього чоловіка, то в нього зроду дітей не було. Пас людську худобу і сам був німий, як та худобина.Міг говорити, але не хотів.
— Чому не хотів?
— Людська душа незвідана.О, чуєте? – показав старий на склепіння. – Знову ходить!
— Хто ходить?
— Ангел.
— Ангели не ходять , а літають.
— Добре, що ви хоч в ангелів вірите ...
— Ходім, подивимося! – відчайдушно запропонував Олексій Іванович
-А що буде, як ангел побачить вас із закривавленими руками? І зашийте нарешті рани тим нещасним.О, тепер двері риплять!
— У завгоспа має бути ключ.
— Не певен. Ключі від таких дверей, як оці, — старий показав на напівкруглі ковані двері, що, мабуть, вели до храму, — губляться. Я , здається, чув, ключі від усіх церков має комендант Добромиля. Він носить, напевно, ті ключі на поясі, навіть від тих церков, що спалив власноручно.Тяжко бідаці. Пане Олексію, мені якось не по собі, зашивайте, й ходімо.Тепер від нас нічого не залежить.Завтра Настю Вовк і Данила Домницького поховають.Як кажуть, прах до праху.
— Як, отак без одежі?
— Що, ми варвари? Може, ще скажете вапном залити? Настя приготувала собі вбрання на смерть, і Данилу щось підберемо. У нас цим займаються самі пацієнти. Ями вже викопали, труни готові.Але на похорон приходить начальство з усім персоналом.
— Ясно.Цікаво,хто ж то ходить нагорі? Мусить бути ще якийсь хід, бо двері забиті знадвору дошками.
— Є три світи: небесний, земний, і підземний, а, отже, між ними існують якісь комунікації.
Опівдні Олексій Іванович спостерігав найхимерніший похорон у своєму житті. Пацієнти, десь двадцятеро, оточили дві ями, викопані поруч.Був сильний вітер, і вони понатягали на себе різне ганчір"я, але всеодно дрижали від холоду. Були схожі радше на одвічних волоцюг, а не на підопічних радянської медицини."Колись таке вже було", — подумав він....Литки стискають пружні боки білого коня, а довкола провалля замість носів, криваві рани замість очей; покручені руки, яким бракне пальців, хапають за стремена, а його ліва рука наосліп кидає жмені дрібних монет. Відчуття жалю, огиди, відчаю, що це — незмінне, бо і найбільші скарби не можуть заткнути бездонну прірву вбогості.. Лікар стріпнув головою. Певно, десь вичитав.Труни лежали у ямах , і ніхто нічого не робив.Олексій Іванович злякався, що так вони можуть простояти до заходу сонця., яке , незважаючи на холод, пригрівало; подекуди навіть повипростувались жовті квіточки мати-й-мачухи.І співали пташки.Тільки з лісу йшов якийсь хижий вологий дух.
— Що вони там собі думають? – хотів спитати Олексій Іванович. – Чого вони чекають?
Йому стало прикро, що не знає нікого з пацієнтів по-імені: ні чоловіків, ні жінок.Тільки те, що он той – епілептик, у того – легка форма шизофренії, у того – амнезія.А в тієї молодої жінки у квітчастій хустці – післяродовий психоз.Один чоловік із запалими очима, в калошах на босу ногу, зміряв поглядом головного лікаря, ніби порівнював з кимось. Щось у рисах його обличчя було знайоме, і Олексій Іванович раптом захотів , щоб той помітив у ньому щось таке, чим варто пишатися. Так ніби той був суддя, а головлікар – арештант.І тут люди розступилися.
— Ходіть, кинете грудку землі, — шепнув до нього Адам Віцентійович.
— Щось сказати?
— Ні, але можете перехреститись, якщо вмієте.
— Комуністи не хрестяться, — нагадав Олексій Іванович.
Підійшов до могили, до країв якої налипла жовта глина, похилив голову, як на військовому похороні, тоді взяв грудку землі, розділив її надвоє і кинув на одну й на другу труни.Невідомо, у якій лежала Настя , а в якій – Данило.Це його чомусь стурбувало.Усюди має бути порядок.Постояв трохи, намагаючись не дивитись у яму, а потім відійшов, пропустивши Адама Віцентійовича.Той не барився довго, і після того, як кожен кинув свою грудку землі, всі почали розходитися.Залишилися троє пацієнтів засипати могилу і два санітари, понурі сільські дядьки, за ними спостерігати.
— Чому ви не перехрестились? — спитав головлікар психіатра.
— Бо я – єврей.
— А...
— Цікаво, як я лишився живий? Мене двічі розстрілювали.Один раз у львівському гетто, а другий – тут, — і він показав на Діл, де у сонечку ніжився Добромиль.
— Вибачте, — тільки й вимовив Олексій Іванович.
Увечері він пішов до третьої і п"ятої палати.Аби було тепліше, на зиму хворих поселили тісніше. На фронті він заходив у палати, переповнені стогонами і гарячкою. А тут панувала тиша: кожен перебував у власному світі.У жіночій палаті стояло порожнє ліжко, на якому померла та стара жінка.Усі пацієнтки були якогось невизначеного віку, закутані в дрантя, скорцюблені.Вони трохи злякано подивились на нього, наче оберігали якісь скарби, а він міг їх відібрати. Олексій Іванович завжди ходив разом з медсестрою чи старим психіатром, тому не знав, як себе поводити.Він давно не бував у суто жіночому товаристві.Одна жінка зайшлась кашлем.
— Давно кашляєте?
— Відучора.
Це його трохи потішило.Записав у блокноті.
— А де пан доктор? – спитала жінка, схожа на циганку, пальцями розчісуючи довге волосся.— Помер?
— Чого ви так думаєте?
— Бо він старий. Йому не страшно вмирати.
Олексій Іванович згадав, що на похороні були лише дві жінки.Може, причина їхньої хвороби — страх? Не кажучи ні слова, він розгублено вийшов з палати,як з лігва дикого звіра, і вже у коридорі згадав, що йому було потрібно.Проте не вернувся.
У п"ятій палаті було семеро пацієнтів і таке саме порожнє ліжко.
— Ну, що, хлопці, як настрій? – сказав він весело, бо знав тут Тимка, котрий допомагав на кухні.— Скоро почнемо город садити! Так, Тимофію?
— Так, товарищу докторе, — відповів за всіх Тимко. – Хіба не посилайте мене жебрати.На Спаса мене побили в селі...забув у якому...не пам"ятаю...