Добромиль, 1949
Коли Слуга вийшов, Олексій Іванович деякий час сидів нерухомо."Ще рано їх будити, — думав головлікар, — треба зачекати.Хіба що понесуть Ілька потаємним ходом". Він зовсім не відчував полегкості від того, що лікарня позбудеться страшної небезпеки.Тільки якусь нелюдську печаль і порожнечу.Він простягся на ліжку, щоб випростати спину, і одразу полетів у якусь діру, супроводжуваний протяжною урочистою музикою.
" Се смерть?" – запитав у неба лицар галицький Судислав.Найбільше він шкодував, що не взнає, кого народила його Мелася: сина чи дочку.Свого тіла він давно не відчував, закопаний у землю по саму шию.Він хотів покликати свого служку, Олелька,та згадав, що того не закопали, а повісили на дубі, зовсім ще хлопчину., і ті два дні, доки він віддавав тепло власного тіла землі, бідолаха гойдався на вітрі. Як тільки боярин розплющував очі, бачив босі ноги, для яких батько й мати не пошкодували сап"янців.Коли Судислав скошував очі, то зліва бачив голову Ярослава, а десь позаду були Юрій і Беринда.Вночі земля вкривалась інеєм, ніби з неї виступала сіль.Дружинники лежали порубані коло копиці з торішнім сіном, по яке так і не прийшов господар, п"ять його найліпших воїв. Ранкова сірість розвіювалась і сонце знову сліпило очі, піднявшись над горою." Чому я досі живий?" – дивувався Судислав.— Інші померли і мені пора." Від найменшого руху його починало душити.Нестерпно боліла голова, від чого ранок набув кривавої барви.Усе частіше він впадав у безпам"ятство і тоді плавав на водах, котрі не вгамовували спраги.
Світ оточив галявину стіною байдужості й страху.Лицар не бажав йому такої ганебної і довгої смерті – бути похованим живцем.Пощо було його заривати? Щоб проріс? Але сім"я чоловіче проростає у жіночому лоні, а не в землі. Коли він розплющив очі, сонце не встигло увійти в них пекучим болем, бо його затулила темна й висока постать Купця з Добромиля. Судислав хотів щось йому сказати, але не знав що.Купець вийняв ніж, розітнув собі зап"ястя, сів на землю поруч із головою лицаря й мовив :
— Пий, брате, і будеш жити так довго, скільки захочеш!
— А ті? – повів очима Судислав.
— У мене не вистачить крові на всіх.Та й мають вони синів, а твоя жона вмерла при пологах разом з дитям.
Судислав почав пити кров, чуючи у вухах пісню життя.Але й жаль було йому бояр, що конали в землі, як і він.Ні, вже сконали, не переживши зимної ночі.
— Не бійся, пий ще.Я поспішав, але не встиг.
" Ти ніколи не встигаєш", — подумав гірко Судислав.
— Доста з тебе! – сказав Купець і відняв руку, другою продовжуючи розгрібати землю довкола плечей боярина.Далі той почав вивільнятися сам, бо став сильнішим від чужої крові.Купець тільки перетяв ремені на руках і ногах.
— Треба перепочити, щоб кров поновилась, — буркнув Купець. – І ти поспи, брате. Тільки вибачай, що не сказав одразу: будеш тепер купцем.Нема в тебе дружини, нема дому, а воювати можна не хіба мечем.Аби лиш хотілось...
— Купцем той купцем, — згодився Судислав, якому було однаковісінько, аби лиш жити.
— Будеш Купцем з Перемишля!
— А чому з Перемишля?
— Бо там тебе ніхто не знає.І Перемишль близько від Добромиля.Спи!
Купець розстелив на траві чорну кирею й ліг, лишаючи місце для Судислава.Мабуть, купцева кров була сонна, бо колишній боярин одразу заснув, незважаючи на іней, котрий блищав довкола.
...Олексій Іванович схопився після короткого сну й прислухався.
Слуга з Добромиля тим часом прощався з Ільком та його жінкою Олею.Ілько лежав на ношах, вкритий лікарняним коцом, і четверо хлопців готові були нести його в гори.
— Бережи себе, — нагадав Слуга. – Маєш для кого.
— Як Бог так захоче, буду жити.
— А ти, молодице, коли вже будеш газдувати в своїй хаті? – звернувся він до Олі.
Та блимнула на нього синіми очищами:
— Як Україна буде вільна!
— Ти справді Слуга з Добромиля? – запитав наймолодший з лісових хлопців.
Той посміхнувся, кивнув і сказав:
— Все, йдіть, хлопці, бо довше сю облогу я не смію тримати.Не дайте згинути дитині, чуєте?
— Не дамо.
Іван, Дмитро і Гриць Басараби зі Старої Солі були виставлені в Добромилі на площі перед ратушею через три місяці якраз у другу косовицю.Їхня мати признала своїх мертвих синів і вмерла на місці від розриву серця.
Наймолодший з хлопців, Стефко з Бусовиськ, ховався з дитиною на стриху, потім дивом утік, передавши малого Василька родичам Ілька, псевдо Сокіл, в Лопушанці.Сам помер у 1950 році від ран.
На Ілька й Олю доніс сусід тих людей, де вони ночували. Вони підірвали себе однією гранатою.
Проводжаючи їх того ранку з монастиря, Слуга з Добромиля не знав, що буде саме так, проте міг передбачити, що це трапиться рано чи пізно, згідно Закону війни.
...Олексій Іванович вийшов у тихий темний коридор, відчинив двері до першої палати.Хворі спали з відкритими обличчями, вільно розкинувши руки, як діти, і в приміщенні було тепло від їхнього дихання." А раптом вони всі прокинуться здорові? – подумав головлікар. – Я їх випишу і вони зійдуть у Діл, в цей небезпечний світ, у якому кожної хвилини хтось гине і хтось плаче." Згадав слова Адама Віцентійовича, що на місці одних душевнохворих з"являються інші.А що таке, власне, душевнохворя людина? Хто провів межу поміж здоров"ям і хворобою?
Зрештою, не мав часу над цим думати.Мусив збудити кожного, легенько торкаючись плеча.Не пам"ятав, коли йому доводилося взагалі когось будити.Хворі продовжували перебувати в якомусь іншому світі, мружились, відвертались, не пізнаючи в ньому пана доктора.Зрештою, не було куди поспішати.Найкраще, коли сон відходить повільно, не шкодячи серцю.Тоді пробуджену душу заповнює не тривога, а радість від того, шо сьогодні може статись щось гарне.Але вже сурми сурмлять , коні іржуть...Олексій Іванович відігнав від себе ману і вийшов у коридор. Там стояв уже Адам Віцентійович у білому халаті, вмитий і поголений.
— Щось рано ви встали, Олексію Івановичу, — сказав старий лікар. – Не йдіть туди, я вже усіх побудив.
— Усіх?
— Так.Нікому не стало гірше.Сонце пригріло й у людей з"явилась воля до життя. Нехай ідуть снідати.Чого ви так на мене дивитеся? Хтось помер у першій палаті?