— Де твій чоловік, молодице?
— Пішов до лісу за дровами для пана, — відказала жінка тихо і я впіймав її погляд, кинутий на шкіряну торбу, з якої випиналось щось схоже на хлібину.Погляд зголодженої дитини, котра побачила в когось шмат хліба, але знає, що він їй не дістанеться.Мені аж мороз пішов по плечах.
— Піду по нього, — якось знічено мовив Купець з Перемишля і навіщось узяв з собою торбу.
Я не знав, що мені робити.Жінка теж розгубилась, а потім сказала:
— Може, пан хочуть води напитися?
Я похитав головою.
— Ти – Оленка?
Як тільки я назвав її Оленкою, вона вся подалась до мене, лице порожевіло, очі загорілись:
— Ви від ...Мирона?
Я озирнувся, ніби шукаючи помочі, та Купець уже сховався у лісі.Та потім згадав, хто я, і розважливо мовив:
— Так, Оленко.Твій брат Мирон тебе дуже любив.Але мусиш знати, що його скарали на горло, як єретика.
Вона зойкнула:
— То в тій торбі? Боже!...
Я сподівався гіршого, але, видно, в такому стані жінки вміють себе стримувати.
— Ми привезли його голову, щоб ви поховали її з чоловіком.Але, на жаль, не могли привезти тіла.
Вона кивнула.
— Се для тебе, — я витягнув капшук з дрібними грошима, та їх було стільки, що вони могли жити тепер бе клопотів. – Від Мирона.Замовиш по ньому службу, але не кажи, як він умер.Єретики – теж люди, а Бог – милосердний.
— Бог милосердний, — повторила вона. – Але я не допильнувала Ілька...
— Ти сама ще дитина.А се хто там у тебе?
Вона завстидалась:
— Не знаю, кого Бог дасть...
— Я можу сказати, хто.Хочеш?
— Ага.
— Тільки обіцяй, що не віддаш своєї дитини до монастиря, як твій батько віддав Мирона.Сама видиш, що з того вийшло.
— Не віддам.
Я одразу їй повірив.Мала такі очі, як у брата – сиві й трохи зимні.А мені просто нестерпно захотілось відчути порухи нового життя. Я не міг мати своїх дітей.Такі, як ми , безплідні.Я наблизився і поклав долоню на її живіт, а перед тим спитав:
— Чоловік до тебе добрий?
— Добрий, — з дитячою щирістю відказала вона. – Дуже добрий!
— Бо якби був недобрий, то я забрав би тебе до себе в Добромиль, — пожартував я.
І таки забрав би.Я доторкнувся її живота під грубою сорочкою з коноплі й відчув, як вона вся напружилась.
— Не бійся.
Під моєю рукою билося серце майбутнього.Воно ще належало жінці з тоненькими руками й ногами, яку мучив молодий голод.Я чудувався і жахався.Бо в лоні цієї жінки визрівав цілий світ, інший, ніж той, у якому я жив досі.Устократ неспокійніший, небезпечніший, пересичений зрадами, насильством, жадобою.У ньому, здавалось, неможливо буде вижити.І якби я міг проспати років сто чи двісті, я б це зробив, аби не бачити зловісних знамень у небі, кривавих битв, братовбивчої війни й облуди...І якби я міг вмерти, то вмер би просто зараз, біля ніг тієї жінки.І відкрилося мені моє призначення: якщо врятувати хоча б
одну істоту, то разом з нею врятуєш цілий рід — дітей, онуків і правнуків.І я вступив з цим дитям у новий, сімнадцятий вік, жахливий і прекрасний, бо почув під пальцями пісню життя, яку так довго шукав.
Добромиль , 1949 рік
— Тихо, не кричи!
Жебрак, що заснув під муром костелу, не збирався кричати, однак у його гвалтовному порухові було щось від загнаного звіра, котрий не може гідно прийняти смерть, бо не готовий до неї.Перед тим він так гарно спав у теплому сірому передранішньому світлі, й міг би спати ще довго, і пропустити те, чого не повинен був пропустити, — якби його не збудив Купець з Добромиля.Постав таким, яким уявляв його собі цей бідний чоловік статечний, в літах, з бородою, вбраний у все темне.Чогось бракувало в тій одежі, якоїсь дрібниці – золотого кружала з витисненою на нім бджолою.Він аж витягнув шию, намагаючись розгледіти його в складках одежі на грудях.Переконавшись, що жебрак прийшов до тями, Купець мовив заспокійливо:
— Не бійся, Антосю!
На що той, лежачи, відповів:
— Чого мені ще боятись, пане? Більше нема чого...
— А болю?
І правда, болю Антось боявся, як і кожен живий чоловік.Якби кожен міг звикнути до болю, то був би сміливішим.
— Вставай, підеш зі мною! – сказав Купець з Добромиля. – Підеш?
— Добре.
Дощ майже скінчився, але з надміру води постав туман, білий і густий, як щойно видоєне молоко.Антось не питав, куди веде його Купець, може, навіть вмирати. А коли й так, то смерть не буде тяжкою."Ех, — думав, зітхаючи, — коби ще раз увидіти Слугу з Добромиля!" Серце його почало наповнюватись урочистою радістю.Тільки не хотів, щоб Слуга бачив його таким нендзним і брудним.Попереду шуміла невидима ріка і дорога мала вивести їх на кладку.Антось ледве встигав за Купцем: боявся, що коли той щезне в тумані, їхня стріча виявиться усього лиш сном. Коли дійшли до ріки, Купець вповільнив ходу, і тут перед Антосем постала проблема: він не знав що говорити, бо усі слова,які міг би сказати, здавались йому немудрими..Та й був певний, що Купець знає все, бо той ніколи не полишав Добромиля надовго.
Ріка була переповнена дощівкою і страшна.У такій воді втопився колись хлопчик Ілько, найменший брат Мирона-єретика.Вітер зніс його з кладки.Не з тієї, а там, нижче.Тіло знайшли в корчах, коли вода вже спала.
Купець ступив на кладку, що здригалась від потоків, й поманив за собою жебрака.Той подумав, що буде вмирати у воді.Плавати Антось не вмів.
— Стань тут! – наказав Купець з Добромиля, перекрикуючи шум води.
Жебрак щосили вчепився у дерев"яний поручень.
— Дивись у воду!
Той зажмурив очі, а коли насмілився їх відкрити знову, побачив, що вода прозора як шкло і все мерехтить у білому неземному світлі. Вода рухалась, але поверхня її залишалась гладкою.Дно ріки було вкрите жовтим піском, пересмішаним з дрібним камінням.Там ще було щось.Голова. Бігме, відрубана голова молодого чоловіка з чорною бородою і шкірою, вибіленою водою.
— Ти можеш її для мене дістати? – спитав Купець з Добромиля.
" Чия ж це голова?" – подумав жебрак, котрий раніше був підручним у ката і мав за се покуту.Кат не мав, а він мав.Такий Закон. Світло, яке линуло звідусіль, омивало Антосеву пам"ять.Він побачив своє попереднє життя завше приниженої вбогої істоти, і зрозумів, що воно мало сенс і було певною мірою навіть величне.Нічим не гірше, ніж у якогось шляхтича.Звісно, не рівняв себе до панів: просто і його життя чогось вартувало.Спершу не міг пізнати голови, бо рух води і глибина змінювали мертві риси обличчя."Е, хто б то не був!" – подумав жебрак, чия велич полягала в смиренності, у тому, що удари, які діставались йому, не діставав хтось інший, і він умів їх зносити, хоча й боліло, дуже боліло...