Врешті від голоду моє серце стало битися нерівно і почали причуватися різні звуки.Однієї дощової ночі я прокинувся від того, що про мене говорили якісь мужі.
Перший сказав:
— Він один з нас, браття.
А другий:
— Я чув, що він святий.Роздав усе добро.
І третій голос заперечив:
— Та ні, він не святий.Він прикидається, аби ввести нас в оману.Хоча, я думаю, він з наших.
Мені стало смішно і я озвався:
— Ваш чи не ваш, але я хочу їсти.Як не маєте чим мене закропити, то дайте мені спокій і не заважайте.Я чекаю вістки від мого пана, Купця з Добромиля!
Одразу по тому щось зашуміло і на мою голову посипались краплі дощу.А далі невидимий голос мовив:
— Ну, звісно, я знаю, хто се! Вставай, відведемо тебе до твого пана!
Я охоче підвівся і виглянув зі свого куреня, проте нікого не побачив.
— Де ви? Куди мені йти?
Не питав, хто вони, бо здогадався, що то напевно добромильські опирі.
— Іди на свист! – наказали мені.
Може, то навіть були злі духи, однак я пішов, бо після того, що наробив, вже нічого не боявся.Та, зрештою, я був у себе вдома і вірив, що нічого злого зі мною не станеться, якщо поводитиму себе миролюбно й чемно.Я пробирався по бур"яні, перечіпаючись об обвуглені балки, а далі вийшов на чисте місце, а звідти на дорогу.Свист кликав мене на гору, де нині цвинтар, і я побачив якийсь двір, оточений високим дерев"яним частоколом.Брама сама розчинилася переді мною, і на подвір"ї , захаращеному діжками і підводами, я побачив дім, в якому блимало тьмяне світло.Очевидно, я мав туди увійти.
У просторій кімнаті з погаслим огниськом сиділо четверо старших мужів, а на чільному місці — мій господар, Купець з Добромиля.Він аж наче помолодшав, тільки виглядав дуже блідим.
— Ну, що тобі треба від мене, хлопче?
Я низько вклонився.
— Чого мовчиш, кажи!
Я нерішуче мовив:
— Якоісь поради, мій пане...Я ...я хотів би далі вам служити.
— І задля того, щоб мені служити, ти вбив мого найвірнішого, хоч і не наймудрішого, слугу, і мого ворога?
— Я їх убив захищаючись, про що дуже шкодую...
— Ні, він не наш! – буркнув старий опир, якого я впізнав по голосу, почутому щойно на згарищі.
— Гаразд, — мовив Купець з Добромиля, — а пощо ти моє добро роздав жеброті, наче Святий Миколай? Чого ж просиш у нас їсти? Хіба вони тебе не нагодували?
Один з опирів з рудою бородою засміявся скрипучим сміхом:
— Ні, на Святого Миколая він не схожий. Літами не доріс. Мабуть, прийняли за янгола, а янголи кажуть, не мають дірки в дупі, і тому не їдять...
— Правду кажеш, хоч я тим янголам під сорочину не заглядав, але треба вірити людям, — теж засміявся мій господар, а потім сказав без сміху: От, придивляюсь до тебе, хлопче, й думаю, чого у тобі більше: людського чи нашого? І дивно мені: людського у тобі мало, бо люди так не чинять, як ти. Люди – злі.А нашого теж у тобі небагато.Якесь з тебе чортзна-що!
Він аж сплюнув.Тоді я спитав, аби повернути розмову в бажане русло:
— Я теж хотів би вас, пане, спитати.Пощо ви казали мене позичити Ворожбиту?
— Колись взнаєш, — недбало махнув рукою Купець з Добромиля. – Ну, що, браття, мені з ним зробити? Найшов я його в самій сорочині на дорозі, хотів вивести у люди, а він знову валяється на пустирищі, голодний і обдертий.Який же з нього слуга?
Я подумав, що він справді має рацію. Адже згадував його лише, коли йшлося про мою долю.Тим часом купець говорив далі до своїх побратимів-опирів, ніби я не був присутній:
— Пощо мені здався взагалі слуга, коли я не маю ні товару, ні коней, ні дворища, та й не потребую того більше?
Я мовчав, похиливши голову.
— Ну, хлопче, ти й далі хочеш мені служити?
— Хочу.
— Добре, за те, що ти вважаєш себе моїм слугою і не боїшся говорити, що ти слуга Купця з Добромиля, я тобі допоможу. А також було вельми зворушливо з твого боку поховати мої кості на горі, що я любив з неї споглядати на мій Добромиль...Завтра тут проїздитиме валка з товаром.Знайдеш купця і віддаси йому сю золоту бляху.
Купець підсунув до мене круглу золоту бляху із витисненою бджолою:
— Знаєш, що се таке?
Щось ворухнулось у моїй пам"яті:
— Оберіг із самого Єрусалима?
Опирі почали дуситися зі сміху, а далі щось засвистіло, і зі стелі почав литися дощ.Я тільки тепер побачив, що над нами не було стелі, лише темне нічне небо. Далі зникли мужі, мій господар, і кудись ділися стіни...Я вже не знав, де я знаходжусь, бо стояла така густа чорна темінь, що я не бачив навіть своєї руки, і дощ цебенів як під час Потопу.Зате я в кулаці мав соломинку – бляшку з бджолою. Ви навіть не уявляєте, що се значило для мене! Я мав тепер місце в сьому світі. Крізь шум дощу долинули голоси добромильських когутів, і невдовзі по тому почало сіріти.Я стояв на горбі, тільки там не було жодного дворища.І навіть сліду по ньому.Непомітно перестав дощ, і коли на сході заясніло, переді мною відкрився вид на ту гору, де ми знаходимося з вами і де я поховав кості Купця з Добромиля, що став духом, для когось, може, злим, але для мене завжди він був добрим.І між цими двома горами лежав Добромиль.Хоч мене тут не вітали, й не годували, я не чувся чужим: щоб ступити крок, треба відштовхнутись від землі. Для мене ця земля звалась Добромиль.
Геть мокрий і посинілий від холоду, я присів за кущем, помітивши, як шляхом із гір наближається невелика купецька валка, оточена десятком озброєних верхівців.Вони спинились якраз під моїм пагорбом.Одні почали розпрягати коней, інші пішли з відрами до криниці, що стояла на подвір"ї корчми.Отже, я мав ще час добре роздивитись, з ким продовжу свою дорогу життя.
Я спостерігав згори за людським муравлиськом і ніяк не наважувався до нього приєднатись.Тремтів від холоду й переживання, а сонце все ще не сходило.А раптом той купець подумає, що я вкрав сю коштовну річ, чи то не моя валка, бо останнім часом мені не щастило, відколи я пустився у світ, якого зовсім не знав."Люди – злі", — згадав слова господаря.Вони не живуть за Божими заповідями.Окрім тих пастухів, з котрими я мандрував сюди.Вони казали, що доброго чоловіка завжди впізнаєш по його вчинках, а не по словах.Де вони зараз, Тимофій і Андрей? На якій горі, у якій долині пасуть овечок, з яких потім роблять коштовний пергамент?