Як зійшло сонце, сіли князь з настоятелем монастиря, ченцями та боярами за великодню трапезу.А я мав куштувати кожну страву, і вперше замислився, що, мабуть, ліпше бути ченцем чи хоч би послушником найубогішого монастиря, тільки не робити того, що личить хіба псові.Та що й казати: на Великдень сирота – двічі сирота.
Спершу вкраяли паску, спечену в Замку, що стояла перед князем.Була вона висока, жовта від шафрану і яєць, посипана маком.Я взяв маленький шматочок, поданий княжим чашником і поклав до рота.Нестерпна гіркота обпекла язик і я так затрясся, що княжі охоронці за моєю спиною забряжчали зброєю.
— Що, синку? – обернувся настоятель.
— Та гірка ж! – видусив з себе я і , не знати чому, сльози полилися з очей.
— Що за дурниці! – буркнув князь і його висхла рука, поплямлена старістю, відсунулася від шматка, що вже було поклали перед ним на срібний таріль.
Всі дивилися на мене, чекаючи, що я зараз почорнію на виду й заб"юся в корчах.Але паска просто була гіркою, наче полин.
— Гірка, — повторив я ще раз.
Чашник взяв мене за вухо й просичав:
— Князь посадить тебе на палю, як збрехав!
-Чого ви від мене хочете? – заревів я. – Самі покуштуйте!
— Еге ж, покуштуй, Миколо, — спокійно мовив князь. – То ти мав пильнувати, чи все дали до тіста. Не бійся, хлопець живий! Чи мені першому спробувати?
— Господи, помилуй! – застогнав настоятель.Він так старався, щоб усе було як слід, аж мені стало його шкода.Та хіба я міг перемінити гіркий смак на солодкий?Се неможливо: солодке може згіркнути, а гірке має більшу силу, ніж солодке.
Чашник помалу поніс дрібочку до рота.
— Христос Воскрес!— іронічно нагадав йому старий князь, однак чашник закашлявся і виплюнув у жменю свячену паску.
— Та й гіркезне! – просипів, тягнучись до води.
Тоді князь відкусив і собі.Але не виплюнув, проковтнув.
— Таки гірка.Правду каже отрок.Тепер спробуємо лаврівської паски, раз спаська не вдалася.
У трапезній стояв страшенний гармидер, аж князь мусив прикрикнути.Лаврівська паска виявилась доброю.А жоден з хлібів, привезений зі Спаса, не годився навіть для псів.Довелося через пару днів його закопати.Ви не уявляєте, як се страшно закопувати хліб у землю!
— Знаю, — сказав лікар. – У тридцять третьому році до нашої лікарні привозили людей з дистрофією.Вони розповідали, як їхнє збіжжя гноїли в ямах..
— Я бачив ешелони над Збручем, які везли із заходу хліб вмираючим з голоду.Ви знаєте, що їх не пустили?
— Ні, — чомусь пошепки відповів Олексій Іванович. – Звідки мені знати? Розповідайте далі...
— Далі було ось що.Я боявся лиш князя, бо той, здавалось прозирав мене наскрізь і міг пов"язати смерть Кирила з нестерпно гірким смаком хліба, випеченого того дня. Проте його високе становище зобов"язувало бути стриманим.Увечері він закликав мене до своєї келії й сказав:
— Мій куштувальник завтра прибуде.А ти лишаєшся тут.Отець-настоятель вподобав твою покірність, а я не сказав, що ти за пташок.Сам знаєш, що тобі буде, як тут станеться ще якийсь дивний випадок.Йди!
Отже, він здогадувався. А я зрадів, що лишаюся у Лаврові, бо те життя, яке мав у Замку, мені давно не подобалося.Я почав співати у хорі: отець-настоятель розпізнав у мене добрий голос, тому й попросив у князя. Принаймні, такою була офіційна версія.Невдовзі я навчився записувати музику крюками. Такі були тоді позначки замість нот.Я міг би записати навіть ту музику, що заколисувала і вбивала, однак волів зберігати її в надійнішому мсці – власній голові.Часом мене допускали до книг, прочитавши перед тим лекцію про поводження з ними і перевіривши, чи маю досить чисті руки.Ніхто не міг уявити, що книжки палитимуть колись на вогні. До цього загубленого в Бескидах василіянського монастиря не доходили чутки про єресь та інквізицію.
Так минуло два щасливі роки, за які мене навіть полюбили, можливо, тому що не боялись, а я старався кожному догодити щирістю та слухняністю.Я навчився дуже важливої речі: знаходити втіху в своєму служінні, як це буває в родині.За цей час я жодного разу не змайстрував сопілки.Я вбирав очима все, що міг віднайти в книжках, навчившись латини, грецької, а також мови угрів та ляхів.Руки мої стали білими й бруднилися лише чорнилом. Бачучи такі старання, дехто зі старших ченців почав заводити у моїй присутності мову про переваги віри над знанням, серця над розумом, і про ті спокуси, які супроводять чоловіка на його життєвій дорозі.Життя дало їм чимало уроків зневіри, розпачу, зради, а я майже нічого не знав про сей світ, а те, що знав, призабув.Проте я шукав опертя власній душі, довірити яку не міг нікому. Я не забув про свого пана, Купця з Добромиля, навіженого його пажа Луку, і Ворожбита.Часом мене починала боліти голова і темніло в очах.Я здогадувався, що Ворожбит з Бусовиськ відшукав мене й намагається довідатися, яким я став.
Через два роки князь Лев Данилович залишив свій княжий стіл синові, Юрію Львовичу, й оселився у Замку на постійно.Він прибував до Лаврова три-чотири рази на рік, обов"язково на Великдень, тепер уже без куштувальника, бо не становив спокуси для убивць.У такі дні я боявся потрапляти йому на очі, чувся трохи перед ним винним через ту гірку паску, а також не хотів, щоб він забрав мене до Замку, бо те, чого я навчився, засохло б на Замковій горі.Я спостерігав за князем, співаючи в церковному хорі: він дуже постарів.Чоловік старіється від безділля.Тому й хворіє, втрачаючи волю до життя, особливо, коли йдеться про особу високого становища.Тільки смирення перед Богом дає змогу примиритися зі старістю, яка у ті часи здавалась гіршою за смерть, тому рідко хто доживав до неї.У монастирі розповідали бувальщину, як наш князь одного разу далеко в лісі , полюючи за вепром, надибав старезного діда.Той мав при собі кусень черствого вівсяного ощипка й щербатий горнець з водою.Був одним з тих, кого діти відвели до лісу вмирати.Таке чинили зі старими в голодні роки. Князь заплакав як дитина і забрав діда в Замок під свою опіку.Однак той на другий день помер.Ченці завжди плакали, розповідаючи се. І я також був зворушений цією щирою, а не позірною, милістю до нещасного, покинутого всіма, чоловіка.Князь, бодай раз у житті, поставив себе на місце простого люду. Хоч ніхто не відвів би його до лісу на голодну смерть, він у душі зазнавав приниження, усвідомлюючи себе безпорадним і самотнім.Я ж мав передчуття, що князь згадає за мене і звільнить від служби, перед тим, як стане на суд ангельський і Божий.