Я посміхнувся до хлопця, але це його ще більше злякало, а купця чомусь розлютило.Він дав ляпаса служці, а тоді почав на нього кричати, поступово стишуючи голос..Хлопець пробував вискочити, але дістав стусана, знову все почалось спочатку.Тоді купець витер з чола піт й вдався до іншого способу: тицьнув заплаканому служці дрібну монету. А тоді відчинив ключем скриню й вийняв звідти шмат тканини й червоні сап"янові чобітки. З тканини, очевидно, дорогої, бо іншої в купця не знайшлося, хлопець мав пошити мені одежину замість згорілої, а сап"янці призначалися служці за те, що він погодився і далі наглядати за мною. При вигляді чобітків очі в малого одразу висохли і він притиснув дарунок до грудей.
Усю цю сцену я спостерігав, сидячи голий на м"якому лисячому чи білячому хутрі, й був задоволений, що все добре скінчилося. Проте наші стосунки зі служкою не склалися.Він не спускав з мене ока, то правда, але ніколи не сказав ласкавого слова.Того дня він сидів і марудився з сорочкою, бо до шиття не мав анінайменшого хисту, й раз по раз люто на мене блимав, щоб я не смів наближатися.
Увечері ми вирушили в дорогу. Я мав на собі червону як жар сорочку, що тиснула мені попід пахи.Служка тримав мене на руках, і серце його нерівно билося. Він би волів тримати в руках поліно, мішок з сіллю, порося, тільки не мене. Це я дізнався з його серця. І ще він думав про свою маму, яка віддала його в найми торік, і навіть не заплакала, прощаючись.Це маленьке тверде серце вже спізнало, що то є бути не таким, як усі.Я бачив пізніше, як цей хлопчина намагався розповісти вбогою простацькою мовою про свої дитячі сумніви такому ж простуватому ченцеві.Обоє не могли порозумітись між собою, бо убогість їх об"єднувала, а природа, у кожного – своя, розділяла.
Через два дні ми в"їхали на Перемиську землю.Гори тут були порослі лісом, зовсім невисокі, і звалися по-іншому – Бескиди. Добромиль я не запам"ятав. Купець мав тут свій двір, соляні копальні, пасовиська. Та я там не залишився. Одразу ж по приїзді мене відвезли в село на виховання. Далеко від Добромиля, в гори.Родина, де я прожив до дев"яти років, була з простих селян.Вони не мали дітей.Єдина їхня дитина вмерла ще в колисці, але любові я від них не дочекався.Я знайшов її в рябої корови, до якої прихилився, якій усе розповідав, а потім навіть пас, коли підріс.З часом господарі не стали мені ближчими.Тепер я гадаю, що вони свідомо відштовхували мене від себе, бо знали, що колись по мене приїде Купець з Добромиля і забере назад, коли я вже зможу йому служити.Вони звали мене Позичений, і я довгий час вважав, що то цілком християнське ім"я. Втім, господарі й люди з того глухого села, хоча й вважали себе християнами, молились більше давнім поганським богам і боялись їх чимось розгнівити.Але й сваритися зі Святою Трійцею теж не хотіли. Людей ховали вони якось дивно: удень на християнському цвинтарі зі священиком клали тіло в домовину, закопували в землю, а вночі викопували і несли далеко в ліс, де на священному місці спалювали небіжчика разом з якоюсь худобиною, аби той мав на тому світі чим зайнятися, і священик був разом з усіма, як жрець. Спалювали тіло, щоб мрець не вертався. От звідки взявся звичай спалювати опирів.Тільки по опирях не справляли тризни й не приносили жертви.
Коли було мені десь років сім, виявилося, що я можу бути корисним.Господар взяв мене у поле сіяти ярове жито.Повісив на шию торбу із зерном і показав, як сіяти.Я ще подумав, що відтепер доведеться мені працювати як дорослі, з ранку до смерку, і мені стало смутно, що дитинство моє скінчилось так рано. Я ходив по мокрій ріллі й розкидав зерно на маленькій нивці, тяжкою працею відвойованій від лісу.Скраю нивки сиділо багато ворон. Я не знав, що проходив випробування, до якого допускалися хлопці мого віку.Хоч я був позичений і Купець з Добромиля платив за моє утримання, мусив робити те, що мені веліли.Байдикувати тут не дозволялось нікому.
Я досіяв зерно.Господар закликав мене до себе, дав шмат коржа і ми сховались в кущах, напевно, щоб відганяти птахів.Ті не забарились. Налетіла ціла хмара ворон, галок, голубів і почала знижуватись над нивкою.Та жоден птах не сів. Їх ніби щось відтручувало. Я зрозумів, що знову матиму неприємності, але господар дуже зрадів і навіть поцілував мене в голову.Ми швидко пішли додому і господар сказав жінці:
— Він – сівач!
Виявилося, що взимку в тому селі помер сівач, якого кликали сіяти збіжжя, бо зерно, посіяне ним, не дзьобали птахи, і воно все проростало. А тепер ті бідні люди мали надію, що так буде й далі. Мене господар став називати Сівач, не забуваючи додавати Позичений.Тепер уже він позичав мене іншим людям і ті несли йому дарунки: щільник, шкурку вивірки,кілька цибулин, пару яєць. А в мене тяженько боліли руки й ноги Я вже не міг, як перше , блукати околицями. Хоча ніхто не поводився зі мною зле, я боявся, що стаю усе більше схожим на рабів, котрих тримали заможніші господарі: понурих, худих, замучених і завжди голодних.Та коли все посіяли, до мене збайдужіли і я знову зміг повернутись до своїх студій над довколишнім світом лісів і гір, що кликали до себе.Людей із села я трохи побоювався, але в лісі ніколи не блудив і чувся там найліпше.Тільки тепер щось було не так. Я занадто довго був серед людей, перейнявся їхніми клопотами і став вважати себе частиною громади. Жінка, що могла стати моєю другою матір"ю, весь час мені нагадувати.
— Я не можу тебе любити, не можу і не хочу, бо як тільки полюблю, тебе заберуть від мене.
Але ж вона любила свою дитину, яку забрала Смерть, і досі плакала за нею! Я збирався жити і вважав, як усі діти, що не помру ніколи. Більше ми з нею про це не говорили .Я повірив її словам, бо це була доросла жінка і,здавалось, мудра, а я не мав свого місця в світі й не знав, яка доля мене чекає. Але згодом я зрозумів, що той, хто боїться любити, щоб не втратити, не є мудрим. Він ще гірший за того, хто хоче любити, але не може.
Минула весна, скінчилось літо, настала осінь, тепла й жовта. Горами ходили чутки про татарські набіги. Я не уявляв собі, що то за люди ті татари, і чого вони набігають. Я боявся, щоб вони не набігли, коли я сплю в хаті й не зможу втікти у гори.Через те я залазив на високий оборіг і спав там . Мені було не надто затишно і не надто тепло, то я придумав собі пісеньку-колисанку, може, десь почув.