Розум бідолашної матері помутнів і серце сповнилось ненавистю.Ви знаєте, що робить жінку Великою відьмою, а чоловіка – Великим ворожбитом? Гнів через кривду, заподіяну їм безневинно.Це – наче полум"я пожежі, яке зжирає спочатку солому, потім хмиз, а потім найгрубше дерево, а, буває, від нестерпного жару тріскає навіть каміння.
Не минуло й трьох днів, як вмер той чоловік, котрий відтинав голову моєму батькові. Дістав гарячку й помер.Потім у тієї жінки, яка найбільше підбурювала людей, відняло руки, ноги і мову. Люди дійшли до висновку, ніби ті, хто помер раніше, самі стали носферату. Вони повикопували ще зовсім свіжі трупи, повідтинали їм голови і спалили.. Надто багато диму підносилось тоді над селом, чорного, масного і смердючого.Він проникав до хати і люди впадали в якесь тупе оціпеніння, що не віщує нічого доброго.Через потривожені могили почалась моровиця.Моя мати не витримала того напруження, у якому жила вже два роки, і вийшла з дому. Мене вона покинула на паперті церкви, у якій не правилося, бо не було священика, а сама вийшла на роздоріжжя й почала співати й танцювати.Я ще тоді не ходив, тільки повзав, і звалився у кущі,де й заснув.
Слухаючи страшні слова матері, її прокльони і сміх, люди розгубились і поїхали до сусіднього села, де був священик,щоб спитати у нього поради у такій непростій справі. Жодна з жінок у селі не зачала від мерця.Священик сказав, що в мою матір вселився дуже сильний злий дух і вигнати його він не зуміє. Нехай це зробить вогонь.Він порядив їм обвести місце для кострища дев"ятьма колами з крейди, розведеної свяченою водою, щоб диявол, виходячи з тіла нещасної, не перейшов до когось з вірних.Але сам не прийшов через моровицю.Його спитали, що робити зі мною. Священик подумав, а тоді сказав, що у тих краях, звідки він родом, сина носферату і відьми називають дхампіром.Такі діти мають великий хист до розпізнавання опирів і вбивають їх звичайною зброєю.Тому я можу прислужитися громаді. Нехай мене віддадуть на виховання побожним людям в якесь чуже село.Або продадуть за великі гроші воєводі чи навіть самому Господарю.
Я не маю зла на того священика, бо моя мати і так шукала собі смерті. Вона на тому кострищі терпіла, напевно, страшні муки, але жодного разу не згадала мого імені, якого я , до речі, так і не знаю досі, тобто мого найпершого імені, щоб я у відповідь не покликав її.Я спав у бур"яні, надійно захищений.Та мене ще тоді не шукали. Ніч, освітлена кострищем, залишила перший слід у моїй пам"яті. Я прокинувся від того, що щось м"яке й волохате лизало мені лице й руки..То була велика вовчиця, яка не побоялась прийти з лісу, щоб мене захистити.Вона знала, що я особливий. Вовчиця не відходила від мене всю ніч, а перед світанком взяла в зуби за сорочину й закинувши собі на спину, понесла геть із села.Я бачив інших вовків, які нас супроводили. Коли вовчиця втомлювалась, то клала мене на землю, а сама лягала поруч. Я не чинив жодного спротиву, не кричав, не плакав, ніби відчував, що про мене подбають.
Так вовки принесли мене на дорогу, по якій їздили купецькі валки з багатьох возів і з сильною охороною, бо в ті часи ніхто не відважувався мандрувати сам. Вовки вирішили вручити мою долю людям, котрі нічого не знали ні про мене, ні про трагедію, що розігралась у глухому гірському закутку. Бо звірові найліпше серед звірів, а чоловікові — серед собі подібних. Була знову ніч .Я лежав у теплій пилюці сам, наче загублений недбайливими батьками. Вовки чатували неподалік. Коли над"їхала валка, я посміхався.Сміх не викликає співчуття,а, отже, й не обтяжує. Він зворушує більше, ніж плач. Коні схарапудились, стали дибки, почувши вовчий дух. Але в людей не такий делікатний нюх. До того ж я їх вразив, бо був дитям, маленьким і беззахисним, що опинилось глупої ночі на лісовій дорозі. Вони подумали, що якась бідна мати, котра не могла прогодувати дитини, віднесла мене на дорогу, а сама десь спостерігає з кущів. Могли просто покласти несподівану знахідку на узбіччя, і поїхати далі, проте я посміхався , тягнув руки до бородатого воїна, котрий
зіскочив з коня й схилився наді мною.А потім взяв мене на руки, і я торкнувся холодної кольчуги на його грудях.
Нас оточили люди. Вони сміялись, показуючи пальцем на воїна,котрий невміло тримав мене на руках, можливо, вперше у життя тримав дитину, а, може, згадував своїх власних дітей, чи тих, яких би міг мати. І так нас обох припровадили до найповажнішої особи — Купця з Добромиля., котрий мав вирішити, що зі мною робити. Мова цих людей була мені незнайома і я перестав посміхатися, намагаючись віднайти в їхній м"якій говірці знайомі звуки.Купець був обережним чоловіком й побажав мене оглянути, чи немає на моєму тілі знаків, хвоста або шість пальців, і чи я не хворий, адже я міг бути посланцем лукавого чи приманкою розбійників. Воїни-слуги , затамувавши подих, слідкували за цією процедурою, і полегшено зітхнули, коли виявилось, що я, принаймні, зовні не маю жодного стосунку до пекельного світу.Однак, у тих місцях не було жодної ознаки людського житла, і це викликало занепокоєння..Вони вагались, чи я дар небес, чи частина диявольського задуму.І ось на сцені з"явилась ще одна поважна особа – чернець, який мандрував до іншого монастиря.На грудях у нього висів великий срібний хрест, знайома мені річ, бо мати теж носила хрестик. Я впізнав його обриси, заусміхався, простягнув руки...Мені дозволили торкнутись хреста.Чернець співучим голосом щось проказав і перехрестив мене. Грім не вдарив і не повіяло смородом сірки.Всі радісно загуділи. Аж тоді Купець з Добромиля взяв мене на руки. На ньому не було нічого твердого, сама м"якість і тепло.Я позіхнув і миттю заснув, втомлений пригодою. Бачите, я вже тоді вмів робити саме те, чого від мене очікували. Я створений для того, щоб служити. Ніхто , ні тоді, ні згодом, не запідозрив, що я син опиря і відьми.Тільки дуже сильний ворожбит здатний розпізнати мою приховану силу.
— Чому ви впевнені, що є тим, за кого себе вважаєте? І невже ви могли запам"ятати усе це в такому ранньому віці?
— Я про це довідався згодом від тих людей, що знайшли мене на дорозі. А вовки...Ті приходили аж до Добромиля, щоб подивитись, як мені ведеться.