Через кілька хвилин ворог народу очуняв. Його підвели, всадили на стілець лицем до столу, за яким сиділи всі "слідчі", і два "фершали" тримали його з обох боків за плечі, щоб не впав.
— Ну? — суворо, але з відтінком повчальности звернувся до нього голова радгоспу. — Будеш опинатись? Скажеш, хто ти?
Степан дивився перед себе запухлими щілинами колись великих очей і нічого не відповідав. І невідомо було, чи й чув він товариша голову.
— Ну? Відповідай! Чи хочеш ще науки? Ти — американський шпигун? Правда? Признавайся!
Шпигун безсило крутив головою в один бік і в другий і прошипів крізь набухлі губи:
— Я — не ішшгун... я вже... сказав... хто я...
— Ти брешеш! Добре. Ти скажеш правду. За ніч надумаєшся ... Дайте йому повечеряти.
Він моргнув третьому емведистові. Той зрозумів і голосно сказав:
— Слухаю!
Всі вийшли, забравши всі свої порожні папери й кинувши оком на шпигуна. Він сидів на стільці, переломившись на один бік і тримаючи себе за груди лівою рукою. Кров не переставала текти з носа, і він час од часу кашляв і плював теж кров'ю. Стіл і лямпочка на ньому лишились у камері, а стільці емведисти забрали. У вовчок з-за дверей увесь час дивилось чиєсь обличчя. Але "американський агент" усе сидів так само, неначе замертвів, чи йому було одбито здатність рухатись.
Через якийсь час заклацав ключ у дверях і в камеру ввійшов перший емведист з невеличким шматочком хліба і великим оселедцем у руці. Він поклав їх на стіл перед арештованим і з суворою поблажливістю сказав:
— Ну, голодний, мабуть? Вечерю тобі приніс, добру порцію. Хоч і диверсант, а все ж таки людина. їж.
"Диверсант" з трудом розплющив очі, потримав їх на хлібі, на смачному, жирному оселедці, зробив рефлективний, ковтливий рух горлом і мляво взяв в одну руку хліб, а в другу оселедець. Але як тільки він укусив раз, так усе тіло, не зважаючи на гострий біль, напружилось, очі поширились, уста почали швидко, жадібно рухатись, жуючи.
"Фершал", бачачи, що "пацієнт" прийняв лік добре, з свідомістю справно виконаного обов'язку задоволено вийшов із камери. Коли "пацієнт" з'їв увесь хліб і всього оселедця, ввійшов другий фершал, виніс стіл, зігнав зі стільця шпигуна, захопив разом з стільцем лямпочку й пішов із камери. Степан Петрович стояв і хитався, але встиг догнати емведиста слабеньким голосом:
— Земляк!...
Той чекально озирнувся.
— Дай води... Цілий день не пив... Спрага сильна. . . Та ще оселедець...
Емведист суворо покрутив головою.
— Не полагаешься.
І хотів— іти, але Степан Петрович застогнав і аж скрикнув майже з риданням:
— Та май же жалість! Людина ж ти, чи ні? Один кухлик. Дай! Ради Бога!
Солдат раптом люто повернувся до нього й з незрозумілим, немов би безпричинним вибухом ненависти закричав:
— "Кухлик, кухлик"! Тобі дай кухлик, а себе під розстріл за тебе? Падлюки прррокляті!!
І він вихром вилетів з камери і поспішно замкнув її за собою, наче боявся, що закривавлений, напівживий труп наздожене його.
У льоху настала густа темнота. Степан, хитаючись і почуваючи в грудях за кожним рухом гострий біль і кашляючи, пішов наугад до свого гною. Але загубив напрям, наступив на щось м'яке, зачув сморід і кинувся швидше у другий бік. Не знайшовши своєї купи, він упав на землю й ліг на спину. Під нею щось гостро кололо й душило, — він з болем повернувся і витяг з-під себе черепок і шматок пляшки. Не маючи сили шпурнути їх від себе, він поклав їх набік і знову ліг.
У роті, в животі стояв такий гарячий зойк спраги, який, здавалось, пересилював і ниючий і ламаючий біль у грудях, і гострий кашель, і смертельну розбитість усього тіла. Думок ніяких не було, навіть жаху перед завтрашніми муками, та навіть можливістю смерти, не було. Пити! Хоч півкухлика, хоч чверть, хоч один ковток води!
"Розуміється, це ж один із наших способів "слідства", — подумав Степан Петрович, — це нормально, але все ж таки хоч би, ж один ковток, я ж іще не американський шпигун."
Раптом щось сильно, гостро вкололо його в ногу. Він шарпнув її. І зараз же зачувся тонкий, колючий писк, і щссь дрібно-дрібно пробігло по його нозі вгору до живота.
"Пацюки!!" — з жахом і огидою пролетіло через його мозок і на мить перемогло навіть зойк спраги. Він судорожно запацав ногами й хапливо почав намацувати тремтливими, руками відкладені набік черепок і шматок пляшки. За ногу знову гостро пронизливо вкусило. Потім за другу. По животі пробіг до грудей пацюк. За ним ще один. Степан Петрович несамовито закричав, запацав ногами, застукав черепком по землі. Писк пацюків, кусання й бігання на мить притихли. Степан Петрович поповз рачки в одному напрямі, доповз до стіни, став за допомогою її на ноги й пішов повз неї далі, — так ідучи, він дійде ж таки до дверей. Так і сталось. Намацавши їх нарешті, він закричав у вовчок:
— Дайте світла! Дайте світла!!
Йому ніхто не відповів. Він почав бити кулаками в двері, але його биття було таке безсиле, що він, в одчаю вхопившися руками за дірку вовчка, майже повис на дверях. Пацюки знаходили його й тут і так само гостро кусали за ноги. Він пацав ними, силкувався попасти хоч одну цю гидку тварину, але сил не було, і він закричав таким тонким, гострим і тваринним криком, що самому стало моторошно; та, мабуть, і пацюкам, бо вони раптом затихли.
Та ні, вони злякались не його крику, а кроків у коридорі й світла, яке замиготіло у вовчку.
— Що таке? Чого репетуєш? — зачувся хрипкий голос.
— Світла дайте! Пацюки. Вони мене загризуть. .. Будете відповідать...
Хтось інший щось буркнув. Клацнув ключ у дверях. Увійшов перший емведист з тою самою лямпочкою в руці. Другою він ніс табуретку і ломаку. Поставивши табуретку посеред камери, він почепив на стінку лямпочку і, простягнувши "шпигунові" ломаку, сказав:
— На зброю, сідай на табуретку і воюй.
І тон його голосу і рухів був такий байдужий і певний, що видно було, що він буві йому уже звичний.
Степан Петрович ухопив ломаку й упав на табуретку. Але тут же й скинувся весь.
— А води? А води?? — майже ридаючим голосом і з тремтячими, набухлими, закривавленими губами заблагав він. Але суворий емведист мовчки вийшов і замкнув
за собою двері.