Розмиє криваві сліди братогубства,
Розвіє ману недокінчених чвар.
Дивись —
козаки, трудолюбці смиренні,
Виходять, забувши про чвари й сварки...
— На торжища йдуть!
а хіба ярмарки
Не чесніші за підступи й зради воєнні ? . .
Тишина.
І принишкли сидухи.
Ятки ярмаркові
Загрюкали лядами.
Втишився торг.
— Який то солодкий буде козакові
Зароблений спокій, не взятий на борг!
Незрячий, а бачу —
імла на покрівлі
Спадає, мов курява з неба тонка.
Щаслива утома,
догода торгівлі
Вгамує стурбований сон козака!
Утишились рухи земні,
а натомість
Схвильованим мислям являє свій вид
Єдина справдешня, німа нерухомість,
Ця істина світу,
цей істинний світ.
Всі рухи безкрайности прагнуть завершень
І, взявшися тільки,
в собі вже несуть
Передвічний непорух — останнє і перше
Начало всіх рухів, їх міру і суть.
Бо рух —
як струна, що, найвищим тремтінням
Пройнявшись,
не зносить його й застига.
Так мудрість приходить,
знаючість нага,
Народжена безуму лютим кипінням.
Так думка, що в льоті нестерпнім
шаліє,
Стає, досягаючи мудрости.
Так
В останнє майбутнє вступає козак,
Здолавши минулого злу веремію.
Подоланий
вихор минулого
вщух,
І я на дорозі вселюдській співаю
Про ярмарок світу, про діло і рух.
Що вічности силою свою сягає ...
Я бачу —
сіяє огнем супокою й труда
Козацька ґуральня,
чумацька ночівля,
Чабанський нічліг, де шумить череда.
Оце переможна й велебна торгівля
Стяги побідні свої викида!
Спокійний спочинок, досягнення борзі
Достойному торжище людське дає,
Аби не забув про козацтво своє
Козак, стоючи на вселюдському торзі,
Хоч він і потрапив у владний полон
Орлових рублів та схизматських корон.. .
Капнисте!
Полетико!
Знаєте —
хто ви?
І ти, Кочубею!
Ревухо, — ти!
Ви ж нашого роду, черкаської крови,
В князях та графах, в орденах золотих.
В Петербурґах, Варшавах сидять одуковані
Козацькі краяни, кість наших кісток.
А ти репетуєш — забиті, запльовані!
Та це ж із братерського рота пльовок!
Він чесний, бо ситий,
він добрий, бо рідний,
Плюне земляк, дак і дасть п'ятака ...
А те, що я — мірник мізерний і бідний ? !.
Ну що ж!
Не доскочив!
Вже доля така !..
Та сумнів старого каліку не змарче,
Бо1 я продаюсь,
коли сам продаю . ..
І він увірвав ту розмову свою.
І озвався молодший, промовивши:
— Старче!
Стоїть над нами вік, як чорний частокіл,
І тінь його лягає на дороги,
І тінь, як меч нещерблений і строгий,
Рубає кожен шлях навідмаш і навпіл.
Чудні і трудні ходять оболоки,
Як постріл, пахне порох, дощ і тлінь.
І клоняться ліси — вітри ідуть високі,
І кругами втинають височінь.
Високий вітер править вищий лет,
Він заверта з перейденого кругу,
Накреслює собі свою дорогу другу
І прагне інших, нам незнаних, мет.
І, може, я вернусь, щоб твій зганьбити зір,
Те око виссане, уразище зловіще,
1, може, поведе тебе твій поводир
На голе і глухе, як розпач, гробовище.
І скаже дід, і скаже внук — Дивись:
Глибоку вкопано у землю домовину ...
І дід в онуці не впізнає сина,
Бо й сина був не упізнав колись.
І ляжуть мертвяки, і встануть інші люди,
Бо прийде час новий, і прийде люд, новий,
Що в творчій та чудній зненависті своїй
Назве мене — підніжок і заблуда,
А, може, скаже ще — сліпий і тощий скній.
Що людям відповім?
Що темні й упокорені
Були супутники моїх блуденних літ?
Що всі живі шматки,
всі найдрібніші корені
Мені виривано з моїх пустих орбіт?
Що в зазубнях блукав, коли наскрізь проходив
Дорогами всіма і землями всіма?
Що весь видимий світ,
земні вагання й подив
Не билися, як птах, на поверхні більма?
Неправда це!
Бо вишкрябок очей,
Немов жадне зерно, збирає вільгість світу,
Росу усіх доріг
і зори всіх людей,
І не вгамовує жагу свою неситу!
Неправда це!
Нема кінця дорозі!
Останнього майбутнього нема!
Невже ж всі ми проходимо сліпма,
Чужі для нас невидимій тривозі ? !
Тривого! Земна тривого!
Як не бачить тебе —
хай почуть,
Слухаючи дороги,
Що перед мене падуть!
Невже ж ти проходиш мимо?
Мої тропи минаєш невже?
Невже ж мені сонно і німо
Лежать на дорогах крижем?
Погнити в баюрищах серцю сліпото!
Блукає звалашена й темна земля.
А, може, могили — колиски живого,
Де б'ється в тривозі живе немовля?
А, може, в минулім прийдешнє, дияволе ? !
А, може, проклятий, — і це вже повік —
Всі вуха поглухли, всі вуха проґавили,
В могили заритий, майбутнього крик?
Невже збожеволіло наше минуле,
Невже ж всі поглухли, посліпли, поснули?
Невже тільки вічно незрячий блажен?
Й ніхто не вчитає його письмен?
Читати могили чи гинути в бурях —
Ідем, чортів діду, ідем!
Сліпці умирають на гордих Савурах
Чи під парканами корчем ? !
— Помреш, як собака, як вигнаний зайда.
Догравай, юродивий, спотворену гру!
Чого тут розсівся?
Підводься і гайда!
А я на базарі своєму помру ...
Молодший підвівся,
і одягу помах
Війнув у лице сліпакові здаля
Тим дмуханням запахів, ланцю знайомих —
Плісени, поту, цибулі й гнилля.
Не ворухнувся старий,
не поглянув,
І гладила корбу рука лірача,
І десь недалечко водир дідуганів
Сопів, догризаючи шмат калача.
Приблуда руками намацував тропи,
Хитався,
ставав,
спотикався,
ішов.
Зашпортувавсь, падав у грузні сугроби,
В ядучі баюри,
і зводився знов.
Все далі і далі,
все тихше і тихше,
Й ущухло глухе шарудіння ходи.
І озвався старий, тишину перемігши:
— Вставай, поводирю!
А йди-но сюди!
Блукають базаром примари непевні,
Пахощі, спогади й тіні самі...
Чекають на нас у базарній харчевні,
У тихій і теплій, веселій корчмі.