— Квочка! — казав він іноді сестрі, сердито грюкаючи по кімнаті своїми милицями... Але він сердився рідко; здебільшого ж проти доводів сестри він заперечував лагідно і з вибачливим жалем, тим більше що вона кожного разу поступалася в суперечці, коли залишалась на самоті з братом; це не заважало їй, проте, незабаром знову відновлювати розмову. Але коли при цьому була Евеліна, справа ставала серйознішою; тоді старий волів одмовчуватися. Здавалось, між ним і молодою дівчиною починалася якась боротьба, і обоє вони ще тільки вивчали супротивника, старанно приховуючи свої карти.
VI
Коли через два тижні молоді люди знов вернулися разом з батьком, Евеліна зустріла їх з холодною стриманістю. Однак їй важко було встояти проти принадного молодого пожвавлення. Цілі дні молодь вешталася по селу, полювала, записувала в полях пісні жниць і женців, а ввечері вся компанія збиралася на призьбі садиби, в саду.
Одного такого вечора Евеліна не стямилась, як розмова знов перейшла на дражливі теми. Як це трапилося, хто почав перший,— ні вона, та й ніхто не міг би сказати. Це вийшло так само непомітно, як непомітно погасла вечірня заграва і по саду розповзлись вечірні тіні, як непомітно завів соловей у кущах свою вечірню пісню.
Студент говорив палко, з тією особливою юнацькою пристрастю, яка кидається назустріч невідомому майбутньому нерозважно й нерозсудно. Була в цій вірі в майбутнє з його чудесами якась особлива чарівна сила, майже непереможна сила звички...
Молода дівчина спалахнула, зрозумівши, що цей виклик, може, без свідомого наміру, звернений був тепер просто до неї.
Вона слухала, низько схилившись над роботою. її очі заяскріли, щоки зашарілись рум'янцем, серце стукало... Потім блиск очей згас, губи стислись, а серце застукало ще дужче, і на зблідлому обличчі ліг вираз ляку.
Вона злякалася того, що перед її очима ніби розсунулась темна стіна, і в цей просвіт блиснули далекі перспективи широкого, кипучого й діяльного світу.
Так, він вабить її вже давно. Вона не усвідомлювала цього раніше, але в тіні старого саду, на одинокій лавочці, вона частенько просиджувала цілі години, віддаючись небувалим мріям. Уява малювала їй яскраві далекі картини, і в них не було місця сліпому...
Тепер цей світ наблизився до неї; він не тільки вабить її, він заявляє на неї якесь право.
Вона кинула швидкий погляд у бік Петра, і щось кольнуло їй серце. Він сидів нерухомий, задуманий; вся його постать здавалась обважнілою і залишилась в її пам'яті похмурою плямою. "Він розуміє... все",— майнула в неї думка, бистра, як блискавка, і дівчина відчула якийсь холод. Кров одлила до серця, а на обличчі вона сама рідчула раптову блідість. Їй уявилося на мить, що вона вже там, в цьому далекому світі, а він сидить ось тут сам один, з похиленою головою, або ні... Він там, на пагорбку, над річкою, цей сліпий хлопчик, над яким вона плакала того вечора...
І їй стало страшно. їй здалося, що хтось наміряється вийняти ніж з її давнішньої рани.
Вона згадала довгі погляди Максима. Так ось що значили ці мовчазні погляди! Він краще за неї саму знав її настрій, він угадав, що в її серці можлива ще боротьба і вибір, що вона в собі не певна... Але ні,— він помиляється! Вона знає свій перший крок, а там вона подивиться, що можна буде взяти у життя ще...
Вона зітхнула трудно й тяжко, мовби переводячи дух після важкої роботи, і оглянулась навкруги. Вона не могла б сказати, чи довго тривало мовчання, чи давно замовк студент, чи говорив він ще що-небудь... Вона подивилася туди, де хвилину тому сидів Петро...
Його не було на тому місці.
VII
Тоді, спокійно склавши роботу, вона теж підвелась.
— Вибачте, панове,— сказала вона, звертаючись до гостей.— Я вас на час лишу самих.
І вона пішла вздовж темної алеї.
Цей вечір був повний тривоги не для самої Евеліни. На повороті алеї, де стояла лавочка, дівчина почула схвильовані голоси. Максим розмовляв з сестрою.
— Авжеж, про неї я думав в цьому разі не менше, ніж про нього,— говорив старий суворо.— Подумай, вона ж іще дитина, яка не знає життя! Я не хочу вірити, що ти бажала б скористатися з невідання дитини.
В голосі Ганни Михайлівни, коли вона відповіла, чути було сльози.
— А що ж, Макс, коли... коли вона... Що ж буде тоді з моїм хлопчиком?..
— Нехай буде, що буде! — твердо й похмуро відповів старий солдат.—Тоді подивимось; в усякому разі, на ньому не повинна тяжіти свідомість чужого зіпсованого життя... Та й на нашій совісті теж... Подумай про це, Ганю,— додав він лагідніше.
Старий узяв руку сестри й ніжно поцілував її. Ганна Михайлівна схилила голову.
— Мій бідний хлопчик, бідний... Краще б йому ніколи не стрічатися з нею...
Дівчина швидше вгадала ці слова, ніж розчула: так тихо вирвався цей стогін з уст матері.
Краска залила обличчя Евеліни. Вона мимохіть зупинилася на повороті алеї... Тепер, коли вона вийде, обоє вони побачать, що вона підслухала їх таємні думки...
Але через якусь мить вона гордо підняла голову. Вона не хотіла підслухувати, і, в усякому разі, не фальшивий сором може зупинити її на її шляху. До того ж цей старий бере на себе занадто багато. Вона сама зуміє розпорядитися своїм життям.
Вона вийшла з-за повороту доріжки і пройшла повз обох співрозмовників спокійно і з високо піднятою головою. Максим з мимовільною квапливістю прийняв свою милицю, щоб дати їй дорогу, а Ганна Михайлівна подивилася на неї з якимсь подавленим виразом любові, майже обожування і страху.
Мати ніби почувала, що ця горда й білява дівчина, яка щойно пройшла з таким гнівно-визивним виглядом, пронесла з собою щастя або нещастя всього життя її дитини.
VIII
В далекому кінці саду стояв старий покинутий млин. Колеса давно вже не крутилися, вали пообростали мохом, і крізь старі заставки просочувалася вода кількома тонкими струмочками, що безугавно дзвеніли. Це було улюблене місце сліпого. Тут він просиджував цілі години на парапеті греблі, прислухаючись до гомону води, що сочилася внизу, і вмів чудово віддавати на фортепіано цей гомін. Але тепер йому було не до того... Тепер він швидко ходив по доріжці з переповненим гіркотою сердцем, з перекривленим від внутрішнього болю обличчям.