— До чого тут податки?
— Аякже! Ще не прохолонуть слiди римських митарiв, як уже сунуть по десятину бiрючi Кайафи. Бiдаковi хоч живцем у труну лягай! От Лазар i влiз до труни...
Веселий Герман зареготав:
— Ну й утяв! I що ж, бiрючi повiрили?
— Та повiрили... Але вони описали геть усе майно на покриття десятини i витрат на похорон. Ледве Лазаря живцем у землю не закопали. Довелося бiдолаху хутко воскрешати. Ну, ожив Лазар, а всi кажуть: чудо! Та хай... Одним чудом бiльше, одним менше — не важить... Тим паче, римському цезаревi Лазар сплатив податок до останнього сестерцiя! Вiддав третину вiд достатку, як i належить по закону! А на виплат церковноу десятини цезар наказiв не давав...
— Хiба я питав тебе про закони та накази цезаря?
— А про що ж?
— Про смерть та воскресiння твого братика!
— Я й розповiла...
— Не все, голубонько, не все. Хто ж у вас був чудодiсм?
— А навiщо вам?
— Тут питаю я! Чи за тюремним тапчаном скучила? Вiдповiдай: хто вигадав усю цю комедiю?
— Ну, вiн...
— Хто це — вiн?
— Ну, Iсус...
— Iсусiв, гадаю, у тебе було чимало. Який же з них?
— Ну, Iсус Назарей...
— Негаразд, Марiс, негаразд.
— Справдi вiн...
— Я кажу про те, що з тебе доводиться тягти кожне слово лещатами, мов цвяхи з труни твого братика. Кажи одразу: чудо в храмi теж вигадка твого Iсуса?
— Яке ще чудо?
— Що сталося вчора: у храмових мiняйл чудодiйно зникли торбини з грiшми. I дехто з чудотворцiв цьому дуже активно посприяв.
— Я там не була!
— Менi це вiдомо. Але в храмi разом з Iсусом вештався покiйничок Лазар. Невже цей сумнiвний труп i несумнiвний спритняк теж подався в чудодiу?
— Чого ви зрештою хочете вiд мене?! /
— Вiдповiдi на запитання: де вiн зараз?
— Хто? Мiй брат Лазар?
— Твiй коханець Назарей! Покiйники — удаванi вони чи нi — нас не цiкавлять.
— Мабуть, десь ховасться...
— А де ховасться, ти не знасш, так?
— Якби знала, то побiгла б до нього з криком: "Тiкай якнайшвидше i якнайдалi!"
— Чого б це раптом?
— Бо нiхто не знас, що його розшукують римляни. I я теж не знала... А на тюхтiув з храмовоу варти тут не зважають...
— Тобто ти хочеш сказати, що вiн ховасться десь поблизу?
— Я цього не казала!
— Але такий висновок випливас з твоух слiв.
— Ти злий i пiдступний!
— Облишмо балачки про мене. Скажи-но лiпше...
Стрiмкий, динамiчний допит тривав. Луцiй Галл з насолодою гурмана смакував, як спритно, на виважених логiчних ритмах веде розмову Веселий Герман. Добра школа!
Марiя Магдалина й незчулася, як виказала брата Лазаря. Вона навiть не зауважила, що засвiдчила його участь в нападi на мiняйл. Адже Веселий Герман ловив навмання...
Тепер с суттсва зачiпка!
Цiсу митi його осяяла iдея: якщо розумно скористатися цiсю надто обдарованою Венерою повiсю, Iсуса Назарея можна буде схопити в найкоротший строк. Можливо, ще сьогоднi увечерi. Iдея так захопила Луцiя Галла, що вiн забув настанову прокуратора: тягти ниточку з клубочка легенько, нiжно, не смикаючи. I з тiсу митi, коли вiн нитку смикнув, подiу ринули стрiмголов, ламаючи намiри, задуми й сподiвання.
— А! — пiдняв Луцiй Галл великий палець, жест надто вiдомий на побойвиськах гладiаторiв.
Веселий Герман урвав мову, випускаючи Марiю з тенет оманливих слiв.
Мову забрав слiдчий.
— Марiс, — запитав вiн поблажливо, — просвiти мене старого, чим тебе принадив Iсус? Я бачив його — маленький, непримiтний чоловiчок, сварливий, нiколи й не посмiхнеться. То чим вiн тебе узяв, таку гарну?
— Розумом, — впевнено вiдповiла вона.
— А не грiшми? — лукаво примружився Луцiй.
— Грiшми беруть iншi, кому розуму не треба...
— I багато ти заробила?
— Стане на масток.
— От мене й дивус, чому ти мовчиш про того скнару, що зазiхас на твоу заробленi грошенята?
— Ви про Iуду?
— Авжеж, про нього.
Луцiй Галл трiумфував: ця жiнка вдруге впiймалася на гачок, закинутий навмання!
Веселий Герман схвально усмiхнувся.
Вони обидва вмiли цiнувати вправнiсть в розмовах пiд час допитiв.
— Не лiзе до тебе в залицяльники?
— Це з його пикою?
— А що, не гарна?
— Вузька, наче сокира ката! Подвiйноу довжини нiс, до якого притуленi крихiтнi, мов у тхора, оченята, i вуха сторчаком — ото й буде Iуда. Усе обличчя — з одного носа сокирою...
— Звiдки вiн родом?
— Iз Карiота, тiльки не знаю, з якого саме — в Iудеу чи в Моавi. Одак скажiть i ви менi: чому ви все розпитусте й розпитусте? Може, хтось у чомусь i завинив... Але яка моя провина?
— Нiякоу, — знизав плечима Луцiй Галл.
— Чого ж ви мене тримасте?
— Хiба? Я вважав, просто ведемо присмну розмову з чарiвною жiнкою.
— То я вiльна?
— Авжеж!
— Ну, тодi я пiшла, — ще не зовсiм вiрячи, Марiя Магдалина пiдвелася.
— До наступноу зустрiчi!
— Хай уу лiпше не буде...
— Германе, дай наказ чатовим, щоб випустили на волю.
— Слухаюсь, патроне!
Луцiй Галл дивився услiд, милуючись уу викличною, хтиво-хвилястою ходою.
"А! — мовив сам до себе. — Така пiднiме з труни покiйника без усякого втручання чудодiя!"
Вiн був вельми задоволений собою.
4. ОДИН ТОВАР ПРОДАНО ДВIЧI
— Пiшла, озираючись на всi боки, — доповiв пiвнiчний гiгант. Здасться, хтось уу уже виглядав.
— Запам'ятав спостерiгача?
— Нi, бо вiн до неу не пiдiйшов. Стояв досить далеченько, та ще в затiненому портику.
— Можливо, просто залицяльник...
— Все може бути!
— Так, тепер усяке може трапитись, — погодився Луцiй Галл. — Якi ж твоу мiркування, Германе?
— Хочете, щоб я передбачив прийдешнс, як це роблять мiсцевi вiщуни?
— Тим паче, що твоу завбачення, на вiдмiну вiд екзальтованих зойкiв "пророкiв", завжди дуже вiрогiднi. Отож, не бiйся знеслави i починай.
Герман розумiв, що слiдчий у цей спосiб хоче перевiрити своу власнi припущення й передбачення, якi у нього вже склалися в певну схему дiй i протидiй.
— Слухаю i корюся наказовi! — бадьоро проголосив вiн. — Пророкування перше: з того моменту, як Марiя Магдалина ступила за арку прокуратури, наше розслiдуваня вже нi для кого не тасмниця.
— Слушно.
— Пророкування друге: кiт наполохас мишей.
— Само собою...
— Мишки поводяться рiзно. А надто скнари, ураженi патологiчною жадiбнiстю. Чому б, поки не пiзно, не продати ватага? Хiд думки простий: заводiя все одно схоплять римляни, треба хоч якусь користь з цього мати. А щоб Фортуна не проминула з щедротами своуми, слiд поспiшати, дiяти не гаючись.