— Чекай, шуряче, дай підпливти трохи ближче,— промовив він,— може, хто пізнає, де ми, адже більшість із нас знає американський берег у цих краях, а нам важливо встановити точно наше місцезнаходження.
— Таки й правда!.. Таки й правда! Якщо можна й скільки можна, ми, звичайно, не мінятимемо курс. Але гляньте, що то. прямо перед нами? Так, ніби якась низька коса чи...
— Наш форт! їй-богуі — вигукнув сержант, який своїм досвідченим оком швидше за родича розпізнав військові укріплення.
І сержант не помилявся. Це таки, дійсно був їхній форт, хоча крізь густу заволоку мряки його контури ледь маячіли, ніби у вечірніх сутінках чи в серпанку сизого ранкового туману. Та невдовзі стало видно приземкуваті, в зеленому і мокрому дерні фортечні бастіони, понурі і ще дужче потемнілі від дощу палісади, дахи однієї-двох будівель, високий і самотній флагшток з прапором, який був так надутий вітром, що, здавалося, непорушно стояв у повітрі. Довкола жодної живої душі! Навіть вартовий і той, певне, сховався десь від дощу. Тож на "Вітрогоні" всі спочатку подумали, що їх так ніхто й не помітив. Але пильність прикордонної залоги невсипуща: хтось із тих, що були на чатах, мабуть, таки зробив цікаве відкриття, першим помітивши судно, тому що не? вдовзі на баштах з'явилися спочатку поодинокі солдати, а незабаром весь фортечний бастіон з боку озера ряснів крапочками людей.
А в довколишньому краєвиді краса, диво.-вижно пом'якшувала могутність стихії. Шторм так лютував, що, здавалося, ніколи йому не буде кінця, і важко було повірити, що тут взагалі колись буває тиша й спокій, Безперестанку завивав і сік колючими бризками вітер,"іа .розшаліле. озеро відповідало на його тужне:завивання погрозливим шумом валів, холодним перекочуванням, бризками та водяним пилом. Густа мжичка, мов заволока рідкого "туману, затягла все довкола, надавши предметам якоїсь таємничості, а почуття піднесеності, навіюване штормовою годиною, притлумлювало всі інші почування, котрі заполонюють душу в такі хвилини. Темний безкраїй ліс бовванів велетенською непроглядною 'стіною, і погляд, пригнічений грандіозністю речей, знаходив спочинок тільки на миттєво схоплених ознаках життя у форту й довкола нього.
—' Вони бачать нас,— промовив сержант,— і, певне, гадають, • що ми вернулися "через шторм і 'вирішили триматися неподалік від порту. А он і сам майор Данкен на північно-східному бастіоні: я пізнаю його по зросту і по тому, що довкола нього юрмляться всі офіцери.
— Ех, сержанте, а воно й не завадило б отак жартома дійти до гирла річки й спокійно приякоритися там, якщо тільки можна пристати до берега. Та й трюм очистили б від цього Прісної Води.
— Воно було б непогано, але хоч який з мене нікчемний моряк, я все ж таки знаю, що це аж ніяк не можливо. Жодне судно на цім озері не може пристати в такий шторм до берега з навітряного боку. Та і якірної стоянки в. таку негоду не знайдеш.
— Знаю, сержанте, сам бачу... Як не принадна вам, суходільцям, земля, а доведеться повертати від неї. Щодо мене, то я почуваю себе під час шторму просто щасливим, коли знаю, що земля в мене позаду.
В цей час "Вітрогона" підігнало так близько до берега, що треба було негайно міняти галс, щоб вийти знову на відкритий простір. І Кеп віддав наказ поставити штормовий стаксель опустити гафель2 і повернути стерно праворуч. Легеньке суденце, що, здавалося, бавилося на хвилях, мов качка, слухняно підкорилося порухові стерна, ледь накренилося, а потому, нехтуючи штормом, випросталося і, підхоплене вітром, полетіло собі горами-хви-лями вперед. Хутко і форт, і схвильовані глядачі на бастіоні знову потонули у мряці, хоча земля довгенько ще виднілася з бакборту. Потім почалися довгі маневрування, доки, нарешті, судно знову пощастило вивести за вітром і спрямувати його тим самим важким курсом до північного берега.
Минуло кілька годин без будь-яких змін; вітер усе дужчав, аж доки досяг насамкінець такого шаленства, що навіть сухий педант Кеп змушений був назвати його "славним борвієм". Надвечір "Вітрогон" ще раз поміняв
'Штормовий стаксель — (шторм-стак-сель) — менше за інші вітрило, що напинається за штормової погоди.
2 Гафель — похила дишлеподібна балка, прикріплена одним кінцем до щогли, за допомогою якої натягається верхній край косого вітрила.
галс, аби не наскочити в темряві на північний берег, а десь опівночі тимчасовий капітан, одержавши від матросів різними хитрими розпитами деякі загальні відомості про розміри та форму озера, вирішив, що вони мають бути десь на однаковій віддалі від обох берегів. Висота й довжина хвиль також потверджувала ці здогади, і треба сказати, що зараз Кеп уже з повагою ставився до прісної водиці, над якою ще напередодні стільки кепкував. Коли ж повернуло за північ, шторм досяг такої сили, що Кепові стало не до снаги боротися з ним, бо вода величезними масами накочувалася на судно, яке, незважаючи на свою міцність, все аж до дна тріщало, і здавалося, що воно от-от розсиплеться під громаддями водяних валів. Матроси "Вітрогона" запевняли, що їм —жодного разу ще не доводилося потрапляти в таку бурю. І це було й справді так, бо Джаспер, чудово знаючи всі гирла річок, миси та бухти, не чекав би урагану, а поставив би тендера десь у затишній місцині на якір. А Кепові все ще гордощі не дозволяли зійти й порадитися з молодим капітаном, що сидів під вартою, і він вирішив діяти так, як діяв би у відкритому океа-ні.
Була перша година ночі, коли на "Вітрогоні" знову підняли шторм-стаксель і зняли грот, пустивши тендера за вітром. І хоч нап'яте вітрило було подерте на клоччя, легеньке суденце з честю виправдовувало своє ім'я: протягом восьми годин воно летіло за вітром, змагаючись у швидкості з чайками, які весь час дико шугали, над ним, боячись, напевне, сісти на спузирений казан озера/Мало' що втішного приніс і світанок, бо замість широкого виднокраю, перед очима постало вузеньке коло дощового неба й води, в якому, здавалося, люто зчепилися в безладній сутичці дві ворожі стихії. А вся команда й пасажири суденця увесь цей час мимохіть були приречені на бездіяльність. Джаспер та лоцман сиділи внизу, але щойно хитавиця трохи вщухла, всі, окрім них двох, повиходили на палубу. Сніданок пройшов у мовчанці, і всі тільки перезиралися один з одним, ніби пере-питуючи, чим скінчиться, нарешті, ця боротьба зі стихією. Тільки на Кепа ніщо не вплинуло — він був цілковито спокійний: і що дужча була буря, що більше вимагалося від нього майстерності й високого духу, то твердішим ставав його крок на палубі, радісніше світилися очі й більшим самовладанням дихало все його єство. Він стояв, схрестивши руки, на бакові1 й за моряцькою звичкою машинально похитувався усім корпусом у такт суднові, спостерігаючи, як трощаться гребені валів, залишаючи спінені смуги обабіч тендера, що на такій великій швидкості, здавалося, був готовий злетіти до самого неба. І от у цю напружену, а заразом і піднесену мить один з матросів раптом вигукнув: — Гей, бачу вітрилої