— Таки так, я — великий мандрівник, не заперечую, проте з усіх моїх мандрівок ця — найдовша, . найневигідніша і найвіддаленіша від морських гаваней. Але якщо до цієї водиці, Стріло, й справді тут близько, та до того ж1 її ще й так багато, то пара добрих очей побачила б її, адже з цього спостережного пункту, либонь, видно щонаймеиш за тридцять миль?
— Дивіться! — сказав Гостра Стріла, повагом і граційно простягаючи руку вперед.— Онтаріо!
— Дядечку, ви звикли кричати "Земля!", а не "Вода!" і тому, певне, не помітили озера!— вигукнула небога, сміючись, як дівчата звичайно сміються із власних жартів.
— Гай-гай, Магнітику! Невже ти й справді гадаєш, що я не впізнав би своєї рідної стихії, ■якби вона була в полі зору?
— Але ж Онтаріо — не ваша стихія, любий дядечку, бо ж ви звикли до солоних вод, а це озеро — прісне.
— Це може мати значення хіба для якого молодого матроса, але не для такого мор-
ського вовка, як я! Я, дочко, розрізню воду, будь вона і в КитаїІ
— Онтаріо!—з притиском ще раз повторив Гостра Стріла і знову показав рукою на північний захід.
Ken уперше, відколи вони познайомилися, кинув на тускарору погляд, у якому було щось від зневаги, хоча й простежив за рукою та очима іпдіянииа, які з усією очевидністю вказували на чисту пляму в небі — якраз поверх листяної рівнини.
— Так і є, я знав, що воно таке завбільшки, ще коли кидав морське узбережжя і вирушав на пошуки цієї прісноводої сажавки,— підсумував Ken, здв*игнувши плечима, як людина, котра давно вже має готову думку і вважає, що більше нічого переливати з пустого в порожнє.— Може, воно й справді там, те Онтаріо, але ж воно могло б уміститись і в моїй кишені. Що ж, сподіваюся, коли ми дійдемо туди, там буде хоч де повернутися нашому човнові. Проте, Стріло, якщо тут десь поблизу є блідочолі, то я, признатися, бажав би дістатися До них на відстань голосу.
Цього разу тускарора на відповідь спокійно схилив чоло, і всі мовчки зійшли з поваленого дерева. Щойно вони ступили на землю, Гостра Стріла заявив, що йде до багаття, аби допев^ нитися, хто його розіклав, а своїй дружині, Кепові та його небозі радив повернутися до піроги, яку вони залишили на поблизький річці, й там чекати, доки він повернеться.
— Ні, вождю, це ще можна було б допустити при вимірюванні глибини, та й то лише неподалік від узбережжя, де знайомий фарватер — заперечив Кеп.— А в такому незнайомому краю, як цей, гадаю, було б не зовсім безпечно відпускати лоцмана одного далеко від корабля. Отож, з вашого дозволу, ми не будемо розбивати гурту.
— Що хотіти мій брат? — суворо запитав тускарора, не образившись, однак, на погано приховану недовіру.
— Вашого товариства, добродію Стріло, й більш нічого. Я хочу піти з вами і побалакати з цими незнайомцями.
Тускарора погодився без заперечень, але знову відіслав до човна свою терплячу й покірну маленьку дружину, яка зрідка зводила на нього великі чорні очі лише для .того, щоб виразити в однаковій мірі і повагу, і страх, і любов до чоловіка. А тут затялася ще й Магнітик. Завзята, а в години випробувань і досить-таки енергійна, вона, однак, була просто жінка, і сама думка, що їй доведеться залишитися одній, без захисту чоловіків посеред пущі, котра, як щойно підказали їй чуття, навряд чи де взагалі доходила кінця-краю, сповнила її таким гострим болем, що вона теж забажала супроводжувати дядька.
1 Фарватер — шлях для безпечного проходу суден.
— Повірте, я вже так насиділася в човні, що мені буде вельми корисно пройтися, дорогий сер,— додала дівчина, і її личко, що було
так зблідло, хоч вона й намагалася зберегти спокій, почало знову густо наливатися рум'янцем.— А крім того, може, серед тих невідомих є й жінки.
— Ну, добре, дитино, підеш. Та це й недалеко — який кабельтов 1 звідси, тож за годину до заходу сонця вже будемо тут.
Одержавши дозвіл, дівчина, справжнє ім'я якої було Мейбл Дангем, почала лаштуватися в дорогу, а Червнева Роса—так • звали дружину Гострої Стріли — байдуже попрос* тувала до піроги, занадто звикла до послуху, самоти й мороку лісу, щоб відчувати якийсь острах. Троє ж, що лишилися біля вітрового вала, обминули непрохідне сплетиво, дійшли до узлісся й рушили в потрібному напрямку. Гострій Стрілі було досить кількох поглядів, тим часом старий Ken, перш ніж довіритися тіням дерев, розважливо визначив напрямок за кишеньковим компасом.
— Воно, Магнітику, може, й личить індія-нинові стернувати за нюхом, але наш брат, який пройшов науки, знає ціну стрілці,—промовив дядько, плентаючись позаду за туска-ророю, що ступав легко й упевнено.— Повір моєму слову, Америку ніколи не було б відкрито, якби Колумб тільки1 й мав, що ніздрі. Друже Стріло, чи бачили ви коли отаку машинку?
1 Кабельтов — морська одиниця довжини. Англ. кабельтов — 183 м, амер. кабельтов — 219 м.
Індіянин обернувся, зиркнув на компас,
2 Ф. Купер
17
якого Ken тримав так, щоб не збитися з шляху, і поважним тоном відказав:
— Око блідочолих. Тускарора бачити у голові. Нехай Солона Вода (так індіянин величав свого супутника) зараз тільки дивитися; не говорити нічого.
— Він каже, дядечку, що нам краще б помовчати; певне, остерігається людей, з якими маємо здибатися.
— Та то вже є такий індіянський спосіб іти на квартири. Бачиш, він оглянув запал своєї рушниці. То й мені не завадило б поглянути на те ж саме в моїх пістолів.
1 Нічим не виказуючи своєї тривоги від цих приготувань, до яких вона вже звикла за довге подорожування, Мейбл ішла легким і гнучким кроком, як і тускарора, не відстаючи від чоловіків. Перші півмилі вся обачність зводилася до суворої мовчанки, та з наближенням до місця, де, за всіма розрахунками, мало бути багаття, стала потрібна більша обережність.
У такому лісі, звичайно, не багато охопиш поглядом, хіба тільки прямі й високі стовбури дерев. Кожна деревина тут виробила собі шлях до сонця, і під листяною запоною можна було йти, мов через неозоре природне склепіння, що трималося на міріадах грубих колон. Ці колони, чи дерева, часто-густо служили сховом— шукачеві пригод, мисливцеві чи й ворогові; отож що ближче Гостра Стріла підходив своїми прудкими кроками-до того місця, де, як підказували йому досвід та непомиль-