— Слідопите! О, шляхетний, великодушний Слідопите! — вигукнула Мейбл, схопивши провідника за руку й цілуючи її з якоюсь побожною шанобливістю.— Ви несправедливі до самого себе!.. Ви забуваєте мого сердешного батька й свою обіцянку!.. Ви не знаєте мене!..
— А тепер про Джаспера,— вів далі провідник, не зупиняючись і на мить, щоб, бува, не піддатися на 'Ці зворушливі слов£ дівчини" й не відступити від свого' заміру.— Щодо ньо-го, тут зовсім інше.'. Чи кохати, чи забезпечувати сім'ю —в обох справах, мабуть,' важко комусь із нас віддати перевагу, бо Джаспер хлопець статечний, працьовитий і старанний. До того ж він ще такий освічений... Знає французьку мову, "читає багато книжок — навіть деякі з тих, що, як я знаю, і вам самим подобаються; отож він завжди вас зрозуміє, чого, на жаль, не зможу сказати про себе.
— До чого все це? — нетерпляче перепинила.'його Мейбл.— Для чого про це зараз говорити... Для чого взагалі про це балакати?
— А потім хлопець ще вміє так гарно висловлювати свої думки, що мені, далебі, взагалі ніколи з ним не зрівнятися. Коли і є що-небудь на світі, що могло б колись зробити мій язик сміливим і переконливим, то це, повірте, тільки ви, Мейбл, але в останніх наших розмовах Джаспер настільки перевершив мене і в цьому, що мені просто соромно стало за себе. Він так захоплено говорив, яка ви проста, і яка ви добра серцем, і як ви ненавидите чванливість, бо, мовляв, хоча ви можете легко вийти заміж за якого завгодно офіцера, ви, проте, не проміняєте своїх щирих почуттів і поклику серця навіть на знадливий сан полковниці. В мене просто швидше кров потекла в жилах, коли він говорив мені про те, що ви, маючи таку красу, ніколи не величаєтеся і що всі ваші рухи такі принадні й граційні, як у молоденької лані, а ви, мовляв, навіть не знаєте про це; і які у вас правильні й справедливі погляди на все, і яке гаряче та великодушне у вас серце...
— Джаспере! — вигукнула Мейбл, не в змозі більше стримувати збурення непідвладних почуттів, і, заливаючись, як дитина, слізьми, безпорадно, мов дитина, впала зраділому юнакові в обійми.— О Джаспере, Джаспере! Навіщо ви досі приховували це від мене?!
Відповідь Прісної Води було важко дібрати, як, зрештою, і всю розмову, в якій вони щось шепотіли одне одному. Але мова кохання зрозуміла й без слів. Так тривало з годину, що здалася їм кількома звичайними хвилинами, якщо,*власне, мати на оці точний вимір часу, і коли Мейбл, нарешті, опам'яталася й згадала про інших людей, її дядечко, остаточно втративши терпець, ходив уже розміреними кроками по палубі тендера, дивуючись, чому це Джаспер бариться, коли знявся такий сприятливий вітер. Найперша ж думка Мейбл була про того, кому, безсумнівно, тяжко було пережити той недавній прояв її справжніх почуттів.
— О Джаспере! — вигукнула вона таким голосом, ніби збагнула раптом, що вчинила великий гріх.— А як же Слідопит?
Прісна Вода весь здригнувся — не від легкодухого страху, ні: йому раптом стало нестерпно боляче від усвідомлення того, яких страждань він завдав своєму другові, і він озирнувся довкола, сподіваючись побачити його. Але Слідопита ніде не було: він вчасно залишив їх самих, проявивши чуйність і тактовність, які зробили б честь навіть витонченому придворному. Кілька хвилин обоє закоханих сиділи мовчки, дожидаючись його повернення і не знаючи, як взагалі бути і що тепер діяти за таких знаменних та незвичайних обставин, після того, як вони так несподівано дали волю своїм почуттям. Та ось, нарешті, вони побачили свого приятеля, що сумний і задуманий підходив до них.
— Тепер я розумію, Джаспере, як то можна розмовляти без слів і чути без вух,— промовив він, коли підійшов уже досить близько до поваленого дерева, щоб його могли почути.— Так, тепер я розумію все. І яка це мусить бути приємна розмова, коли ведеш її так з Мейбл Дангем! Бідна моя голівонька! Казав же я сержантові, що я не до пари їй, що я застарий уже, надто неосвічений і дикий, як... Та він не хотів мене слухати, наполіг на своєму.
Джаспер і Мейбл сиділи, мов пара тих пращурів роду людського в Джона Мільтона , коли вчинений гріх уперше свинцевим тягарем ліг їм на душу. Обоє мовчали, не наважуючись рота розтулити, ба навіть поворухнутися, хоча кожне в цю мить готове було відмовитися від щойно здобутого щастя, аби тільки повернути своєму другові втрачений душевний спокій.
Джаспер був блідий, мов з хреста знятий, а щічки Мейбл пломеніли все дужче й дужче від дівочої сором'язливості, аж доки запашіли таким рум'янцем, яким вони навряд чи коли пашіли досі навіть у найбезтурботніші хвилини втіхи й радощів. І коли всі ті почуття, які у дівчат супроводять щастя здобутого кохання, вилилися на її личку, надавши йому, як завжди в такі хвилини, м'якості й ніжності, вона стала неймовірно принадна. Слідопит дивився на неї з захватом, якого навіть не думав приховувати, а потім ураз заллявся своїм безгучним і нестримним реготом, як сміються лише від повного вдоволення прості не-освічені люди. Та цей нестримний вилив почуттів обірвався раптом від гострого болю душі — він ураз згадав, що ця чарівна квітка тепер навіки втрачена для нього. З добру хвилину цей простодушний лісовик був ніби приголомшений. Мало-помалу оволодівши собою, він промовив серйозно, з гідністю — майже урочистим тоном:
— Я завжди пам'ятаю, Мейбл Дангем, що кожному чоловікові суджена своя доля, але я забув, що мені не суджено подобатися молодим, вродливим і освіченим дівчатам. Сподіваюся, що моя помилка — не такий уже великий гріх, а коли й так, то я тяжко покараний за нього. Ні, Мейбл, я знаю, що ви хочете на це сказати, але не кажіть — не треба: я й так відчуваю це, ніби чую своїми вухами. Гірка була для мене оця година, що минула, Мейбл. Ох гірка, хлопче мій!..
— Година?! — майже за Слідопитом повторила вражена Мейбл, і від цієї несподіванки для самої себе в неї аж стенулося серце й гарячий прилив крові густо зарум'янив їй лице по самі скроні.— Та невже й .справді ціла година, Слідопите?
— Година? — вигукнув тієї ж миті й Джаспер.— Ні, ні, ні, мій вельмишановний друже; відтоді, як ви залишили нас, не минуло й десяти хвилин!